Село Тарасівка розташовувалося на правому березі річки Дніпро, що розгалужувалася біля населеного пункту рукавами – Лесиним, Чорною (судноплавною) річкою і третім, назва якого не встановлена. Між рукавами біля села були острови Броварський, Бужанський, Малий і Великий Сибірок. Також був брід – Бекет. На одному з островів була мокра балка – Патричина (бо у ній втонув чоловік на ім’я Патрик).
Тарасівкою протікала річка Гамаліна (Гамалівна, Гамайка), яка майже ніколи не замерзала. Виходила вона у Бужині із затоки Дніпра і ділила село навпіл. Дніпро навесні розливався і повені часто проривали саморобні греблі, гатки. Береги річки були порослі вільхами. Один – пологий, інший – крутий.
Реквізиція “продовольчих лишок” у куркулів. 1930-ті роки, с. Тарасівка
Село було багате на озера і болота. На сільських землях найбільшими озерами були Лататне (заростало лататтям) і Литвин (утонув чоловік на прізвище Литвин). Болота називалися Грицайчене, Склариха, Смінаве. У болоті Озеро напували корів. Болото Березнячка – це “лощина між кучугурами, де була вода”. Було ще болото з такою ж назвою як і річечка – Гамаліна. Також у селі були пасовища Мала коса, Молошна коса – росла велика трава і корови від неї давали багато молока. Над селом вивищувалася Всрана гора – “бо поки вилізеш, то всерешся”. Був у селі також Вершинський курган.
Ширина судноплавної частини Дніпра біля села досягала 600 метрів. За три версти від Тарасівки розташовувалося село Чаплище. Поруч із селом знаходилося загачене греблею болото Гамалино а в напрямку до Бужина – залишки фортифікаційних споруд – окопів. За даними Антоновича В.Б., наприкінці ХІХ століття біля с. Тарасівка в напрямку Бужина існувало “невелике напівкругле городище”. За переказами, у Тарасівці під час проведення будівельних робіт “на своїх дворищах часто виявляли при розкопках то камінні сходи, то засипані льохи, викладені камінням”. На пасовищі для овець, яке знаходилося між Тарасівкою і Бужином, після вітровіїв колгоспний “чабан, бравий козарлюга з вусами на прізвище Кириленко” у пісках “часто знаходив поламані списи, стріли”.
Найбільш імовірним видається походження назви цього населеного пункту від власного чоловічого імені “Тарас”.
Село, яке належало Тарасу, було засноване ним або якимось чином пов’язане з життям цієї особи і могло отримати назву “Тарасівка”. Цілком імовірно що зазначеним історичним персонажем був гетьман Тарас Федорович (Трясило).
Навесні 1629 року повстанські загони під його керівництвом узяли під контроль територію Чигиринського староства. Його козаки “ґрунтів немало від її милості (Софії Данилович) Корсунського, Чигиринського і Крилівського посіли і відібрали”. Але після розколу повстанських лав на прихильників угоди з поляками та їх противників, “негідний хлоп Тарас”, як його називає Конецпольський, подався на Січ. Але вже у 1632 році він стає чигиринським полковником. Приблизно саме у цей період виникають сусідні села Війтове (Вітове), Райцеве (Рацеве), землі яких отримують у розпорядження чигиринські урядники. Можемо припускати, що саме тоді чигиринський полковник Тарас Трясило осадив на землях над Дніпром слободу Тарасівка.
На току. с. Тарасівка, 1930-ті роки.
За місцевими переказами, на території села жили поляки, “бо ще й тепер залишилися прізвища польського походження – такі як Ободовський, Чоловський”.
На крутому березі р. Гамаліна проживали цигани. З часом їх сім’ї “зріднилися з українцями”. Уже після переселення у с. Тіньки проживала сім’я “циганків” на прізвище Качур. Харакерно, що й уродженець Тарасівки славетний борець і цирковий артист Іван Куксенко використовував сценічне ім’я Ян Циган.
Оскільки у селі землі, придатної для обробітку, було мало, то часто селяни освоювали невдоби. Так, після служби в царській армії “Петро Скринько побудував собі хату в пісках, бо в селі не було вільної земельної ділянки. Виносив гори піску, завозив землю і там, у тій ямі, збудував житло. Був чоботарем”.
У 1764 році у Тарасівці побудовано дерев’яний храм в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. Першим його настоятелем став вибраний з місцевих мешканців Юхим Татарченко. За даними Л.Похилевича, до побудови храму жителі Тарасівки були прихожанами церкви с. Чаплища. У березні 1794 року священиком у Тарасівці був Іван Супрединський. На середину ХІХ століття храм відносився до церков сьомого класу і мав 36 десятин землі.
У 1808 році в селі проживала 481 особа, у 1864 – 996.
У 1860 році Палатою Державного Майна у Тарасівці відкрито початкову школу.У 1875 р. село входило до Чаплищанської волості.
Після скасування кріпосного права у 1861 р. у Чигиринському повіті прокотилися масові селянські заворушення. Навесні 1875 р. селяни Чаплищанської волості припинили сплату податків, розігнали сільські та волосні органи влади, створили свій орган управління (18 осіб) на чолі із селянином с. Сагунівка Хомою Прядкою. У зв’язку із цим у квітні 1875 року у Тарасівку були введені частини І драгунського Рижзького полку, а у травні йому на підкріплення в населеному пункті були розміщені постоєм підрозділи батальйону піхоти Київської внутрішньої стражі.
Під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років жителі Тарасівки брали активну участь у діяльності Білоярського полку Холодноярської бригади Армії УНР під командуванням отамана Мамая (Якова Щириці).
Навесні 1918 р. Чигиринська повітова управа розглядала питання проведення меліоративних робіт та здійснення торф’яних розробок на осушених ділянках. За даними управи, біля с. Тарасівка існували 20 десятин придатних для розробки боліт.
У 1919-1921 роках населений пункт опинився в епіцентрі боїв між підрозділами армії УНР і більшовицькими частинами. У вересні 1920 року у с. Тарасівка відбулися збройні сутички загонів Олександрійської дивізії Пилипа Хмари з більшовиками. У результаті наступу червоні “здобули Тарасівку, Адамівку, Медведівку та ще декілька сіл”.
У результаті воєнних дій, голоду і епідемій населення Тарасівки скоротилося з 2009 осіб у 1919 році до 1650 у 1921 році.
У Тарасівці було 320 десятин орної землі, у середньому на одне господарство припадало 3,03 га поля. З метою вирішення малоземелля і боротьби радянської влади з невдоволенням став інструмент переселення, адже відірваний від своєї батьківщини, позбавлений підтримки односельців селянин вже не буде бунтувати. Як відмічали органи радянської влади, “до 1925 року переселення переводилося зо всіх районів округи по мірі поступлення надходження заявок від переселення, а з 1925 року переселення прийняло вже плановий порядок і має своїм завданням переселення головним чином з 8-ми придніпрянських районів”. Зокрема, із Тарасівки у 1925 році передбачалося переселити 26 господарств (близько 290 осіб).
Восени 1929 року розпочалася суцільна колективізація. У Тарасівці створено колгосп ім. Чапаєва. Але, незважаючи на методи різноманітні примусу, селяни не поспішали в комуну. Станом на 20 грудня 1931 року із 385 дворів Тарасівки, які мали “право бути в колгоспах”, колективізовно було лише 211 (54%).
Натомість районна газета “Радянська думка” відсоток колективізованих селянських господарств зумисне завищила до 63%.
Обід у колгоспі. с. Тарасівка, 1950-ті роки
З метою подолання опору селян паралельно з колективізацією розпочалася кампанія розкуркулення. У другій половині 1930 р. відповідно до “Плану відводу землі куркульським господарствам по Чигиринському району” із Тарасівки переселено за межі населених пунктів по ярах та пісках 6 господарств. До категорії заможних селян потрапили жителі, які не мали ні землі, ні великого господарства, ні спеціальних промислів. Так, куркулем у списку був названий “позбавлений виборчих прав як колишній крамар, нездатчик хлібних лишків” мешканець Тарасівки Ананій Некопаненко.
Після розкуркулення у Тарасівці з’явилося багато порожніх хат.
Ані суцільна колективізація, ані компанія розкуркулювання не поліпшили ситуацію із здачею селянами зерна державі. Станом на 20 вересня 1931 року план хлібозаготівель у Тарасівці був виконаний лише на 30,1%, а на 16 грудня 1932 року “одноосібний сектор” здав державі лише 58,2% від плану.
Колективізація, хлібозаготівлі, розкуркулювання спричинили голодомор на селі. За різними даними, у кожному населеному пункті Чигиринського району у 1928-1933 роках померло від голоду від декількох десятків до сотні жителів.
“У 1933 р. була велика повінь в селі Тарасівка. Всі хати були у воді. Гатки не могли затримати потоки води, які далі пішли на Тіньки і Адамівку”. Крім того, у 1933 році виникли проблеми з проблемами посівної через відсутність зерна. Станом на 30 березня 1933 року у колгоспі с. Тарасівка було засіяно 39% площ від запланованих, а на 5 вересня 1933 року “одноосібним сектором” с. Тарасівка було засіяно лише 18% озимих площ.
Племінний бугай “Зорік”. с. Тарасівка, 1956 р.
У період німецької окупації у Тарасівці працював колгосп, але тепер він називався “громадським двором”.
Про визволення Тарасівки згадує її уродженець Мусій Смоляр: “Ми зустріли наші війська, які форсували Дніпро в напрямку Старе Липове, і влилися в їх ряди для спільного удару по фашистах. Німецька оборона навпіл перерізала наше село Тарасівку. Не легко було викурити ворога з окопів, та все ж, після тридобового невщухаючого бою, в якому мені довелося підвозити міни до мінометів, фашисти відступили, а ми звільнили села Тарасівку, Тіньки і Бужин. Секретар райкому зібрав нас і сказав, що піде на фронт. “А ось ви, Мусій Пилипович, – це до мене, – залишитеся для відбудови колгоспу”. Головою Тарасівської сільської ради став поранений Михайло Васильович Колісник.
Відразу ж після визволення району органи радянської влади розпочали підрахунок збитків, заподіяних за часів німецької окупації. За даними сільської ради, у Тарасівці постраждали 31 господарство, сума збитків склала 2697 карбованців. Невдовзі згідно з вказівкою завідуючого райфінвідділом до збитків були зараховані й податків, від яких звільнялися потерпілі селянські господарства. Таким чином, розмір збитків у Тарасівці зріс до 4560 крб.
Аби провести весняні польові роботи 1944 року, голова колгоспу обійшов “все село. Майже у кожен двір зайшов, поговорив з жінками. Попарували їхніх корівок, якими по весні мали орати і сіяти. Одночасно з цим зайнявся контрактацією телят для майбутньої ферми. (…) А ось чим сіяти, коли в коморі немає й зернини? Порадилися ми з Михайлом Васильовичем і вирішили обійти кожен двір. (…) До весни нам вдалося організувати людей, тягло і зібрати посівматеріали. Хоч і з великими труднощами і сльозами, а все ж засіяли колгоспне поле. Прийшли жнива. Про техніку не було й мови. Тут хоч би хто поклепав коси, бо косарями були жінки. Невеликий урожай вродив того року – всього дванадцять центнерів з гектара. Та ми й цьому були раді. Здавши необхідну кількість зерна державі, восени я пішов на фронт”.
Жінки мнуть коноплі. с. Тарасівка, 1950-ті роки.
У колгоспі не вистачало тяглової сили і реманенту. Станом на 5 червня 1945 року у колгоспі ім. Чапаєва с. Тарасівка під пар було виорано 24% ріллі від запланованого. У 1949 р. за успіхи у сільськогосподарському виробництві орденом Леніна була нагороджена колгоспниця с. Тарасівка І. Цонда.
У Тарасівці, окрім вітряків, було два водяних млини: ступник і зерновий. Вони стояли на коловій течії Дніпра, де була швидка водо – “бистри”. На ступнику в ступах у воді товкли виткане саморобне сукно з овечої вовни, з якого шили свити. До переселення на степу, на орних землях стояли вітрові двигуни, які качали воду з глибини 18 метрів.
Після війни у Тарасівці працювала початкова школа. Її директором був Лисенко Андрій Пилипович. Після нього школою керував уродженець с. Розсошинці Юрченко Іван Карпович.
На буряках. с. Тарасівка, 1950-ті роки
На час переселення головою колгоспу ім. Чапаєва (чотири бригади) був Скринько Л.П.. У 1952 р. У Тарасівці ліквідовано сільську раду, на базі об’єднаних Тіньчанського колгоспу ім. Сталіна і Тарасівського імені Чапаєва утворилося нове господарство “Україна” із центром в Тіньках. У ході створення Кременчуцького водосховища упродовж 1956-1958 років жителі Тарасівки були переселені до новоствореного села Тіньки. Рішенням обласного виконавчого комітету від 2 вересня 1960 р. Тарасівку було виключено з облікових даних населених пунктів.
Олександр Солодар
