Десять років минуло з 2008 р., коли під час археологічних розкопок на території родового маєтку (замчища) гетьмана Богдана Хмельницького у селі Суботів Чигиринського району Черкаської області було виявлено досить цікаву знахідку – золоту каблучку XVII ст., яка наразі зберігається у Музеї Богдана Хмельницького Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”.
Дужка персня пластинчаста, замкнута; оправа лита, приєднана шляхом паяння у місці з’єднання кінців пластинки дужки; основа оправи дископодібна, верх циліндричної форми. У оправі шляхом обтискання країв закріплена кругла кам’яна вставка із зеленкувато-блактиної бірюзи. Боки оправи по околу прикрашені карбованим орнаментом у вигляді косої сітки. На дужці з обох боків від оправи вирізьблено зображення у вигляді стилізованих листочків Завдяки викарбуваній на внутрішній стороні дужки персня монограмі «ӨХ», можна припустити, що прикраса належала комусь із родини гетьмана (судячи з невеликого розміру персня – дівчинці або тендітній жінці).
Пошук вірогідної власниці суботівського персня – справа доволі непроста і заснована, передусім, на здогадках і гіпотезах. Що ж нам відомо достеменно? По-перше, це особа жіночої статі з роду Хмельницьких, ім’я якої починається з літери «Ө» (фіта). По-друге, ми точно знаємо час, коли перстень потрапив у землю на території замчища адже знайдений він у складі невеликого зруйнованого монетно-речового скарбу, захованого, ймовірно, напередодні розорення маєтку Хмельницьких поляками у 1664 році. І, нарешті, за мистецько-художніми особливостями – насамперед, використання бірюзи для вставки – каблучка належить до ювелірних виробів східного типу.
За технікою виконання суботівський перстень дещо нагадує іншу відому прикрасу, що має відношення до родини Хмельницьких – так зване «Намисто Роксанди». Намисто являє собою масивну золоту нагрудну прикрасу, по центру якої розміщена пластина у формі серпоподібного місяця. По обидва боки від неї – великі круглі диски з «шумлячими» підвісками знизу; до пластини-місяця підвішена велика кругла ажурна привіска у вигляді стилізованої квітки. Поверхня всіх цих деталей намиста багато прикрашена карбуванням і інкрустована камінням (судячи з репродукції – у т.ч. і зеленою бірюзою). Дана прикраса (як і суботівська каблучка) виконана у характерному «східному» стилі, властивому для середньовічного Ірану та Туреччини, що вирізняється багатством оздоблення з використанням ювелірних прийомів карбування по металу та інкрустації дорогоцінним камінням. Коштовне намисто належало Роксанді (Розанді) – дочці молдавського господаря Василя Лупула, дружині старшого сина гетьмана Б. Хмельницького Тимофія (Тимоша). Коли цю дорогоцінність на власні очі побачив історик М.І. Костомаров, вона слугувала привіскою на іконі в одній із церков м. Біла Церква. За переказом, намисто дружини Тимофія Хмельницького випадково потрапило до Семена Палія, очевидно, після пограбування козаками Рашкова. Палій, збудувавши церкву Спаса у Білій Церкві, приніс цю коштовну прикрасу їй у дар. Те, що даний ювелірний виріб належав колись Роксанді підтверджує той факт, що дещо схожа прикраса (теж з характерною ажурною привіскою у вигляді стилізованої квітки) зображена на грудях її старшої сестри Марії Лупул на старовинній гравюрі.
Згадка про спадкоємицю гетьмана Феодосію Хмельницьку збереглася у документах початку XVIII ст. із рукописної збірки Київського Видубицького монастиря. У одному з них ідеться про те, що у лютому 1705 року інокиня Києво-Печерського дівочого Вознесенського монастиря Феодосія (Өеодосія) Кіндратієва Хмельницька разом зі своїм сином Федором (Өеодоромъ), продала отцям Видубицького Михайлівського монастиря за сто талерів свою вотчину («отчизну и дѣдизну») – пасіку з садами у Лебединському лісі. Ця пасіка, що колись належала Богдану Хмельницькому, розташована неподалік села Лебедин колишнього Чигиринського повіту (зараз – Шполянського району Черкаської області). У помяннику Красногірського Свято-Покровського монастиря (м. Золотоноша), переписаному у 1771 р. з більш старої поминальної книги Ірдинського монастиря, ктитором якого був Б. Хмельницький, серед переліку близьких гетьмана також є жіноче ім’я Өеодосія (Феодосія або Теодосія). Цікаво, що воно перше з-поміж інших жіночих імен у списку, що свідчить про її досить високий статус. Тож Феодосія цілком могла бути сучасницею подій на суботівському замчищі за чотири десятиліття до того, а відповідно, і власницею золотої каблучки.
Спроби ідентифікувати суботівстький перстень привели нас до наступного. Є підстави вважати, що походить ця золота прикраса з приданого Роксанди Лупул – дружини Тимофія Хмельницького. Як свідчить монограма на каблучці, у подальшому вона могла належати Феодосії Кіндратівні Хмельницькій – названій онуці Б. Хмельницького, дочці всиновленого гетьманом старшого сина третьої дружини Ганни Золотаренко.
Хто ж така ця Феодосія Кіндратівна Хмельницька? Серед некревних родичів гетьмана був Кіндрат – старший син його останньої дружини Ганни Золотаренко («Пилипихи») від першого шлюбу з Якимом Тихоновичем Тарасенком, рідним братом матері Петра Дорошенка. Відомо, зокрема, що пасинок гетьмана Кіндрат Якимович у 1654 р. виїжджав у складі козацького посольства до Москви, а пізніше був на Лівобережжі значним військовим товаришем і полковим суддею Прилуцького полку (у 1689 та 1693 рр.). Його син Яків Кіндратович Золотаренко-Хмельницький (рідний брат Феодосії?) у пору гетьманування Івана Мазепи майже 20 років (1690-1709) очолював Прилуцьку полкову сотню. На час свого третього шлюбу з Б. Хмельницьким у 1651 р. Ганні Золотаренко виповнилося вже 45-48 років, відповідно, її первістку Кіндрату – 25-30 років. Усіх дітей від її попередніх шлюбів Хмельницький всиновив, і надалі всі вони носили його прізвище. Тож Феодосія Хмельницька, ймовірно, була дочкою прийомного сина Богдана Хмельницького – Кіндрата Якимовича Тарасенка-Хмельницького. Народилася вона, судячи з віку батька, між 1645 та 1650 рр. і цілком могла бути присутня на весіллі Роксанди і Тимоша, і, відповідно, отримати у подарунок каблучку з посагу нареченої.
Куштан Д.П. Перстень Хмельницьких з Суботова // Заповідна Хортиця: Зб. наук. праць. – Запоріжжя: Кругозір, 2015. – С. 70-73.
