Із життя психолога, або ранок починається не з кави…
6.00 ранку телефон розривається дзвінками, бачу що телефонують з ОКЦ. Розумію, що вже десь потрібно виїжджати, але ще сподіваюсь на краще. Дівчата-диспетчери повідомляють про хлопця, що заліз на 250 метрову трубу центрального опалення і відмовляється спускатися донизу, перехожі викликали рятувальників і думають, що це суїцидент. Їду на виклик. Дякую, що у мене два комплекта форми: на роботі і вдома, тому за декілька хвилин я вже на місці. Суїцидентом виявився юнак, який через три години умовлянь спускається донизу. Дія наркотиків ще присутня, тому мене «страхують» хлопці із штабу. Вони завжди напоготові, якщо щось піде не так. Спілкуємось із хлопчиною. Запитую як він вибрався на таку височину. Стверджує, що його висадили туди «літаючі дракони». Його відповідь змусила реготати всю нашу рятувальну команду. На прощання, коли його забирає поліція, він каже що хоче зробити мені подарунок. “Який?”, – мимоволі виривається в мене. “Леся Миколаївна, я Вам хочу подарувати ключі від Африки!!!”. Таких подарунків мені ще ніхто не дарував.
Іду на роботу в формі з написом «психолог». На мене, точніше на напис всі звертають увагу. Мені це подобається, бо я люблю свою професію. Мої мрії обриваються…Зупиняє мене молодий чоловік. Просить поговорити, бо на формі ж написано що я психолог, а йому дуже погано. Розповідає, що два тижні тому повернувся з АТО. Не може зрозуміти що з ним не так. Відключаю телефон, сідаємо на зупинці громадського транспорту і я слухаю втомлену життям людину… Не даю порад, не перебиваю його монолог, не уточнюю. Для нього головне, щоб його вислухали.
Я радію, що він мене зупинив, бо зазвичай хлопці, які повертаються з війни самі про допомогу не просять.
У кабінеті зранку в нас аншлаг. Тому прихожу раніше, щоб випити чашку кави. О 8.00 я вже на роботі, але стукають у двері – і заходить кандидат на посаду рятівника з найвіддаленішого району. Щоб приїхати на тестування до Управління він встав о 3.00 ночі. Боявся спізнитися. Мені подобаються такі відповідальні кандидати. Даю тести, проводжу співбесіду. Наголошую, щоб відповідав чесно і не «прикрашав» себе у відповідях, бо шкала правдивості, яка є в кожному тесті, може все зіпсувати.
У кабінет заходить рятувальник з дружиною. Хочуть розлучатися. Причина – мала зарплатня. Розумію, що розмова буде довгою, адже сімейні пари під час консультації не стримують себе, тому взаємні образи це ще «квіточки» буває, що й «літають» телефони та інше. Пояснюю, що причина не в зарплаті, в рятувальників вона історично маленька, а причина в небажанні чути один одного. Консультація затягується на добрих дві години. Обмінюємося телефонами з дружиною, щоб якщо знову «накриє» то відразу ж телефонувала в будь-який час доби.
Звіти. Це окрема тема роботи психолога. Мабутуть їх придумали, щоб я забула на день що я психолог. На четвертому звіті я вже починаю «закипати». На допомогу приходять колеги. Хлопці беруться рахувати відсотки і розбирати мою «творчу роботу». Коли вже заплутуємось всі втрьох, телефоную колегам-психологам з Полтави, Вінниці, Тернополя. Ми з ними «старійшини психологічної служби». Навкруги сама молодь. Зідзвонюємось з усіма по черзі і приходимо до якогось консенсусу. Ура! Наші думки збіглися! Можна нести керівнику на підпис. І тут о 18.00 бачу чашку з кавою.
Ніколи не думала що вранішня холодна кава така смачна ввечері!
Телефонує заступник з реагування і кричить, що терміново на виїзд. Розумію, що сталося щось непередбачене. Тому єдине, що встигаємо це схопитити валізу психолога і вискочити до машини. По дорозі дізнаємося, що в школі, на лінійці почали непритомніти діти. Кількість не уточнюють, але багато. Моя дитина теж в цей час у школі, за декілька кварталів від цієї, її забрати немає кому. Мама і тато рятувальники, ми всі на надзвичайці. Тому по дорозі мій вайбер розривається від повідомлень, що в Черкасах, щось неймовірне і потрібно забирати дітей і тікати. Встигаю відписатись, щоб заспокоїлись і не поширювали паніку. Всі служби працюють. Прибуваємо на місце, швидкі повз нас летять зі швидкістю звуку. Діти, вчителі за периметром школи налякано дивляться на дядьків і тіток з різних відомств і ще більше панікують. Організовуємо з психологами дітей. Дозволяємо їм робити з валізою психолога все що заманеться. Діти зраділи і зайнялися ділом. Три валізи швидко спорожніли, але то вже інша історія, головне що заспокоїли дітей. Відбиваємося від журналістів, бо часу щось розповідати немає. Почали прибувати до школи батьки, яким змогли повідомити про НС пізніше, або прочитали в інтернеті. Їхній стан описати важко. Вони в шоці: біжать, кричать і не слухають. Тут головне заставити почути і показати дитину, яка знайшла в валізі психолога цукерки і доїдає їх з однокласниками. Батьки забирають дітей додому. Їдемо в лікарню, де постраждалі діти знаходяться в реанімації. Добре спрацьовують лікарі. Погоджуються, що головне – це вчасно надавати інформацію батькам, тому щогодини до нас підходить лікар і приносить новини. Це трохи знімає напругу. Мене пускають до реанімації, щоб я подивилася із коридору на дітей і розповіла батькам, що я бачила. Заходжу. Діти мені жаліються, що баба Оля, яка прибирає, не дозволяє користуватися телефоном. Вирішуємо з лікарями і це питання.
Розумію, що вже ніч, а я навіть не зателефонувала свій дитині, як вона там?..
Їду досліджувати клімат в підрозділ… Ще темно, на автостанції я і «місцевий нетверезий контингент». Дякую Богу, що під’їжджає автобус. Дорога слизька і далека. Мороз не тільки на вулиці, а й у салоні. О 9.00 потрібно вже бути в частині. Якнайраніше починаємо тестування, адже один із караулів повинен після нічної зміни відпочивати, а в мене по плану ще лекція, тренінг і індивідуальні бесіди з кожним працівником. Десь на четвертому тесті хлопці починають цікавитися стільки я їх привезла, цих листочків. Доводиться обманювати і казати, що ще один напишете, а там побачимо. Всього їх сім, але вони тримаються мужньо. Звучить сигнал на виїзд. Черговий караул кидає тести мені в руки і летить на пожежу. Я буду їх чекати, бо потрібно дописувати. А взагалі то, обожнюю виїзди в підрозділи. Ось де справжнє життя рятувальників.
Мої колеги мають сотні історій з життя психолога ДСНС. Нас об’єднує те, що такої практичної роботи, як у нас, немає ні в кого. Можна читати Фрейда і розбиратися в транзактному аналізі, використовувати НЛП і гештальт-терапію, але врятована душа варта того, щоб за неї боротися до кінця будь якими методами. Якщо психологічний захист населення – то це командна робота психологів, рятувальників ДСНС. Нас таких на всю Україну 120 осіб. Зі святом, колеги!
Леся Коротяєва, психолог управління ДСНС у Черкаській області
