14 травня 1627 р. у гетьманській столиці в Чигирині народився гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко, онук гетьмана Михайла Дорошенка; син Дорофія та Марії Дорошенків.
Випускник Києво-Могилянської колегії добре знав латинську і польську мови. З 20 років на Січі, у 30 – його призначено полковником Прилуцьким. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з шведським урядом, також згодом очолював делегацію до Москви 1659-60 рр. Після смерті Хмельницького Петро Дорошенко прийняв сторону Івана Виговського і був вірним йому до останньої години.
1665 р. Петро Дорошенко був обраний гетьманом і обіймав посаду упродовж 11 років.
13 січня 1667 р. Москва люто посміялася з України, уклавши Андрусівську угоду. Росія залишила собі окуповані землі Лівобережної України, а Правобережну віддала Польщі. З цього часу Петро Дорошенко усі сили віддав об’єднанню України. 1669 р. на бік Дорошенка перейшов Сірко і вони провели низку успішних походів. Після вбивства Брюховецького Дорошенко став гетьманом усієї України. Мудрий політик прагнув об’єднати державу у межах київської Русі.
Він уперше запровадив професійну найману армію, бійців якої називали сердюками (серденятами) або компанійцями.
Найбільш знаменитою була битва 18 тисяч серденят 18 липня 1672 р під Білою Церквою (під Четвертинівкою коло Батога). Петро Дорошенко розбив поляків упень. Один із польських офіцерів згадував: “Не пам’ятаю більшої втрати і замішання”. Після цього поляки погодилися віддати козакам Україну “в давніх кордонах” – Поділля та козацьку Україну.
Здавалося б перемога, але втрутилася жінка в історію! Справа в тім, що після першого шлюбу з Ганною Половець Дорошенко рано овдовів. За другу дружину мав Єфросинію, дочку стрієчного брата Богдана Хмельницького Павла Яненка-Хмельницького. Коли дійшла до гетьмана звістка, що його юна, кохана половина “скочила через пліт” із молодим, Петро Дорошенко передав провід Дем’яну Многогрішному – і поспішив додому. За цей час Многогрішний уклав угоду з Москвою і став гетьманом Сіверським.
Після зради Многогрішного 19 вересня 1676 р. у Чигирині Дорошенко “у святочний спосіб” передав Самойловичу уряд і гетьманські відзнаки. Оселився Дорошенко у Сосниці, зрадницю Єфросинію відправили до монастиря, але забути її Дорошенко не зміг. Довелося їй писати розписку, що “до смерти живота свого ничего хмільного пить не станет, потому что во хмелю чинится всякое злодійство”.
Незабаром цар наказав виїхати у почесне заслання до Москви.
Останній раз романтичне кохання відвідало Дорошенка у 57 років і він одружився втретє. Від шлюбу з Агафією Єропкіною народилася дочка, а онука, Наталя Гончарова – дружина поета О. Пушкіна.
9 листопада 1698 р. у с. Ярополче в московській неволі помер 71-річний гетьман Петро Дорошенко. Узимку 1887 р могилу було пограбовано, шукали легендарні речі: булаву, дорогу зброю та шапку з діамантами. У ході слідства могилу розорили ще більше.
Гетьмана в Україні знали, як “сонце руїни”. “Сонце руїни” – так називалася вистава Василя Пачовського, до якої Степан Чарнецький написав пісню “Ой у лузі червона калина”.
Про нього Т. Шевченко писав:
…Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани!
І забули в Україні славного гетьмана…
Онуки від старшої дочки від першого шлюбу, яка вийшла заміж за чернігівського полковника Юхима Лизогуба, Яків та Семен були військовими, уклали цікавий і понині “Лизогубівський літопис”. Правнук Андрій Якович Лизогуб, художник і музикант, друг Т. Шевченка.
Його нащадки: Надія Дорошенко – дружина українського педагога К. Ушинського, її дочка Віра Пото – заснували у Києві на власні кошти чоловіче училище.
Ганна Черкаська
