У вівторок 31 січня в Черкасах побувала відома українська письменниця Оксана Забужко. Вона презентувала публіці свою нову збірку “І знову я влізаю в танк”, до якої ввійшли статті, есеї, інтерв’ю та спогади, написані й опубліковані в 2012-2016 роках.
Зал у художньому музеї переповнений – на зустріч із майстринею слова, організовану МГО “Книжковий маестро”, зійшлося майже дві сотні глядачів. Забужко вітають стоячи.
“Я 25 років не була в Черкасах”, – усміхається вона публіці, втім, відразу починає говорити про провінційність Черкас – через фактичну відсутність книгарень:
“Дві години від Києва, а сюди погано доходять книжки.Йдеться про насильницьку провінціалізацію міста. Маю свою теорію – за рейтингом читання можна визначити рівень захищеності країни від пропаганди. Чехія має цей рівень один із найвищих в Європі (поряд із країнами Скандинавії), тоді як у Польщі він такий, як і в Україні”.
Відтак “провінціалізацію” Черкас Забужко пов’язує зі знаковим іменем для кожного українця – Тарасом Шевченком.
“Усі ці війни навколо Шевченка, всі ці намагання опростити його чи обожнити, ви мусите відчувати й тут, в Черкасах, оскільки Черкащина як Шевченків край сповна “отримала” за те, що дала світу генія. Думаю, ці сюжети з вимушеною безкнигарністю Черкас – в них є своя логіка і свій зв’язок: як “опускали” Шевченка, відповідно, діставалося й Черкасам, – вважає письменниця. – Черкаси потребують перезавантаження – такого, як Шевченко, що його після Революції Гідності відкрили по-іншому. “Як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять”, – откуда он знал? досьогодні дивується дехто. Цією мірою Черкасам час включатися з загальноукраїнську мережу і посісти на мапі України те місце, яке справді належить Шевченковому краю. Бажаю вам того. Давайте перезавантажуватися!”.
Збірку “І знову я влізаю в танк”, яка побачила світ восени 2016-ого, Оксана Забужко називає “книжкою, написаною війною” і зазнається – не любить її.
“Це непланова дитина, написана від негараздів, бо треба було боронитися і боронити свою країну, треба відстрілюватися – чи в окопах, чи на інформаційних фронтах. Її назвою стала автоцитата вірша “Диптих 2008 року”, написаного у рік, коли почалася російсько-грузинська війна. Мені стало зрозуміло, що чекає на Україну, – говорить Забужко. – “І знову я влізаю в танк” – це письменницький щоденник, тексти, написані для української і західної аудиторій, вибрані й структуровані за певною логікою. Письменник має загострені псячі інстинкти. Я маю “подвійну оптику”, бо працюю для України й поза нею. Україна лишається відрізаною від решти світу, бо роки нас підсаджували на російський інформаційний пайок. Це моя участь у війні за Україну, мій спосіб поділитися в умовах атаки на мізки досвідом виживання і притомності. Військові дуже добре розуміють цю книжку і сприймають її на рівні солідарному. Маю багато відгуків від них. У кожного своя війна, у мене вона така. Головне зрозуміти – лишитися в ній осторонь не вийде нікому: якщо ви не відмобілізовані – ви кандидат у жертви”.
Оксана Забужко прочитала кілька своїх поезій та відповіла на питання черкаської публіки.
Зокрема, письменниця зізналася, що жодного разу не довелося їй побувати у Холодному Яру: “ми перед війною збиралися, а потім було не до цього; значить – усе ще попереду”. І розповіла про свою “книжку року”.
Маст рід від Забужко – це роман Сергія Сингаївського “Дорога на Асмару”:
“Ця книга не увійшла, на мій подив, у топ списків премій. Утім, уже раджу – буквально не можеш відірватися. Цей роман про Ефіопію. Що про неї знають в Україні? Автор працював там у середині 1980-х перекладачем. Там, виявляється, був голодомор – за тими ж технологіями, які були застосовані в Україні у 1930-х роках. Дуже напружений сюжет, історія жива й реалістична. Це роман автора, який має що сказати людям”.
Черкащани цікавилися думкою Оксани Стефанівни, що чекає Україну далі.
“Увесь світ у зоні турбулентності і ми на передньому краї. У найближчі роки ми станемо свідками (і учасниками – сподіваюся, свідомими!) дуже радикальних подій на мапі Європи і світу, – зазначила Забужко. – Я впевнена, що столітній цикл у підвалі сторії закінчується. Ми отримали переекзаменовку. Подивіться, як повертаються 1917-1918 роки міфологічними історіями! Як із Олександром Олесем, який повстав і повернувся нарешті через 100 років в Україну. Думаю, оцих “повернень” буде ще багато. Іде захід на друге коло і цей столітній цикл закінчується і як ми вийдемо (вискочимо?) на інший рівень, залежить від кожного з нас, від змобілізованості кожного”.
