Як на мене, основною характеристикою післявоєнного покоління є те, що Людмила Петрановська назвала “життям в емоційному скафандрі”. (про психологію першого покоління радянських жінок – за посиланням).
Що мається на увазі? Те, що в СССР людям заборонялось мати будь-які проблеми нематеріального характеру, взагалі мати будь-які почуття, окрім дозволених згори.
Зважаючи ж на те, що народжені в часи війни і після війни діти не мали жодного емоційного доступу до своїх батьків, на те, що будь-які їхні потреби окрім потреби в їжі і даху над головою просто не помічались, виходить, що вдягнути цей скафандр ще змалечку було єдиним виходом для покоління “дітей війни”.
Ще одним важливим фактором, на який треба звернути увагу є той, що народження цих дітей, особливо жінок, в післявоєнний час взагалі не сприймалось як радісна подія, оскільки життя і виживання в той час було надто складне, щоб радіти дітям. Про це писала Михайлова: “Извините, я родилась так некстати и в таком месте, где цена человеческой жизни – копейка. Зато здесь героически умеют умирать”.
З дитинства ці діти знали – скаржитися не можна, нікого не цікавить що ти там переживаєш, сумно, боляче тобі чи ще якось. Плакати не можна, сміятися теж. Всі ці “не ний, візьми себе в руки, припини скаржитися, зі мною все в порядку” і т.д. і т.п. звідти. Тому в результаті повного заперечення існування внутрішнього життя єдино доступними видами народної психотерапії ставали алкоголізм для чоловіків і токсичне поводження з членами сім’ї для жінок.
Виростаючи, ці жінки, найбільш совецьке з трьох поколінь, виходили заміж, вагітніли і одразу потрапляли в лапи радянської каральної медицини і гінекології.
Певною мірою саме це виростання в емоційному скафандрі, відморожування живої частини своїх почуттів і давало можливість пережити все, що робили з жінками цього покоління в застінках совецьких закритих режимних об’єктів. Лише повне ігнорування власних потреб окрім базових фізичних, лише виростання в зневазі до своєї тілесності і власної душі, дозволяло витримати антигуманне поводження з собою і своїми дітьми в “советских учреждениях”.
У тої ж Михайлової читаємо: “Самое прискорбное, что этот ад (родимый гинекологический опыт) не считается адом, это страдание и унижение не считается страданием и унижением. Все, что связано с этой травмой – пустяк, все там были. Отношение к важнейшим, самым прекрасным моментам женской жизни как к производству, как к чему-то у чего не может быть души и достоинства – это то, что с нами случилось”.
Можливо, найбільш яскраво гінекологічний досвід радянських жінок було описано в оповіданні Марії Арбатової “Меня зовут женщина”. В свій час дуже епіграф до нього активно поширювався інтернетом: “Все это произошло со мной только по той причине, что я – женщина. И пока будут живы люди, не считающие это темой для обсуждения, это будет ежедневно происходить с другими женщинами, потому что быть женщиной в этом мире не почетно даже в тот момент, когда ты делаешь то единственное, на что не способен мужчина.”
Але навіть переживши пекло каральної медицини жінки цього покоління по суті народжували дитину не для себе, а для держави.
Найжорстокіше совецький союз вдерся в межі родини саме в цьому поколінні, саме в цей період найбільше актуалізувалась установка на віддирання дітей від матерів, на раннє віддавання до ясел, на ставлення до батьків дитини як до найнятого державою персоналу по догляду за власними дітьми. Відчуття повної незахищеності в межах своєї родини досягло свого піку саме в цей період. Тоталітарна держава чудово розуміла, що зруйнувавши сім’ю зсередини, вона отримає саме тих самотніх, нікому не потрібних, незахищених, безпомічних без неї солдатів соціалізму.
Жінки цього покоління жили життя в порушеному, забетонованому в дитинстві стані психіки, народжували і вирощували дітей в сім’ях, які були “ячейками общества”, а не спільнотою близьких людей, вони не знали як будувати стосунки, що таке близькість в стосунках, витягували на собі дуже важкий побут радянської дійсності (черги, комунальні квартири, общаги, талони, блат, відсутність побутових благ, засобів гігієни тощо), але при цьому переважна більшість з них ніколи не скаржилась на своє життя в період розквіту ссср. Бо всиновлене державою покоління раділо тим крихтам любові, які їм ця держава дарувала.
Нечутливість або часткове відмирання психіки дуже допомагали їм витримати всі експерименти з людським матеріалом в часи “развитого социализма”.
І наостанок нагадаю – наші мами подарували нам найкраще з того, що були в силах дати. І наші з вами дитинства однозначно були кращі за їхні.
Олена Чернявська, психологиня-консультантка
