“Тоді ніхто й подумати не міг, що хлопцеві доведеться воювати. Максим ріс дуже спокійним і врівноваженим хлопчиком, – пригадує дитячі роки свого учня недавня учителька, а нині Кропивнянський сільський голова Ніна Рябуха. – Учитися старався, співав у фольклорному колективі, гарно танцював. А його дитячою мрією було стати військовим. І не яким іншим, а десантником. Хлопець закінчив школу, потім профтехучилище. Коли надійшов час служити в армії, у військкоматі наполягав, щоб його направили в десантні війська. Добре підготовленому фізично, з усіма необхідними даними новобранцеві не відмовили. Служив у Житомирській аеромобільній десантній бригаді”.
Чи думав юнак, якій долі присвятив себе тим вибором? Відслуживши строкову, повернувся додому підготовленим захисником Батьківщини. А в червні нинішнього року 23-річний Максим уже був у Яворові на Львіщині на спецпідготовці.
Через два тижні 80-та бригада, у складі якої служив золотонісець, воювала з терористами в Артемівську на Донеччині. Про те, де перебуває їхній син і брат, мама, татоі сестра дізналися з теленовин. Максим мало що розповідав рідним про свою військову службу – чи то щоб не турбувати, чи військова дисципліна не дозволяла. Лише коли мав їхати на Львівщину, у Яворів, повідомив про час. Тетяна Василівна і Віталій Олександрович уже чекали на станції Шевченко, коли потяг, у якому їхали новобранці, зупинився. Побачення тривало 10 хвилин.
“Мамо, я повинен їхати на Донбас. Там наших убивають, потрібна підмога”, – сказав тоді Максим.
Що відчуло материнське серце, коли Тетяна Василівна почула те “убивають”, можна тільки здогадуватися. Дізнавшись, що Максим бере участь у бойових діях, громада односельчан зібрала кошти, і за ті гроші купили бронежилет. Іра щодня набирала братів мобільний номер, і вся сім’я, завмираючи від тривоги, чекала вістки.
Після визволення Артемівська Максимова бригада, переформована в Миколаєві і тепер уже 79-та, була кинута в бій на прикордоння. Там, за 15 кілометрів від кордону з Росією, було саме пекло. Напади бойовиків з української сторони, вогонь потужної російської артилерії з-за кордону… І немає підмоги, бо їй не пройти через заслони озброєних сучасною російською зброєю і бойовою технікою сепаратистів.
Максим рідним про те майже нічого не розповідав, усе дізнавалися з телевізійних та інтернет-новин. Але якось у нього вирвалось: “Якщо вийду звідси живим – то сивим”. Одного разу під час розмови зв’язок раптово обірвався на півслові. Щось трапилось.
Максим залишився живим. Його врятував бронежилет. Та обличчя прошили осколки. Віталій Олександрович, дізнавшись, що син у госпіталі в Дніпропетровську, відразу поїхав туди. Хлопець і зараз лікується там. У нього проблеми із зором, слухом. Через пошкоджені дихальні шляхи постійно кашляє.
“Ми хочемо забрати Максима до Києва, – розповідає Ніна Рябуха. – Є деякі зв’язки з медичною службою військового госпіталю. Адже хлопцеві, напевно, потрібні будуть тривале лікування і реабілітація”.
