novadoba.com.ua
Голова Таганчанської сільської ради Канівського району Олександр Пождема на початку серпня нинішнього року пішов захищати нашу Вітчизну від ворожої навали на Сході.
– Чому я вирішив піти в армію? Ну, відповідь на це запитання повинна бути однозначна в кожного чоловіка, здатного тримати зброю, – каже Пождема. – Захищати Вітчизну, рідний дім і родину – це просто наш обов’язок. Була ще одна причина, – посміхається співрозмовник. – Колись хтось із односельчан у запалі промовив: «Добре тобі! Ти сільський голова, тебе в армію не заберуть». Ці слова вразили мене настільки, що я того ж дня вирішив, що піду в армію і захищатиму свою державу. Далі вже, як-то кажуть, діло техніки. Пішов у військкомат і з першого ж дня мобілізації подав заявку. 7-го серпня надійшла повістка, а 8-го я вже був у навчальному центрі у Львівській області. Пройшов підготовку. Потім потрапив у підрозділ ВДВ, ремонтну роту 80-ї аеромобільної бригади. Зараз займаю посаду старшого майстра з відновлювання броньованої техніки. Наш батальйон дислокується в Луганській області.
Найважчими за весь час перебування на передовій були перші три дні, коли наш батальйон потрапив під обстріл ворожих «Градів» та «Смерчів». За словами бійця, тоді «довелося побачити, як горить земля». Утім, навіть такі дії ворога не вплинули на рішучість бійців.
– Я ніколи в житті не бачив у людей такого потужного бойового налаштування, як тоді, – говорить Олександр Степанович. – Моральний дух бійців такий, що можна просто заряджати батарейки. І це не дивно. Адже кожен добре розуміє, для чого ми тут. Це не просто битва за якісь ідеали чи переконання, не просто виконання наказів командування. Ми захищаємо свою землю. І навіть якщо в чомусь і поступаємося ворогові в плані високоточного озброєння, то за рівнем бойового духу кожен із нас вартий багатьох противників.
До речі, якщо говорити про спорядження, то воно останнім часом в української армії значно покращилося.
– Усі наші хлопці мають чудові бронежилети-«корсари», хороші канадські кевларові каски, взуття, форму, теплі речі. Нещодавно волонтери забезпечили нас теплим одягом, зимовими шапками, балаклавами, натільною білизною. У мене є два комплекти. Зараз почали отримувати нову форму від Міністерства оборони, так звану «шахматку». У нас працює ротна польова кухня. Кожен, хто вміє, готує. Та й місцеві жителі приносять всілякі добреники.
Тут же розташовується і медсанбат. На щастя, за словами сільського голови, незважаючи на похолодання, хворих і поранених у ньому нині небагато. І взагалі після оголошення перемир’я життя для воїнів АТО стало значно спокійнішим.
– Бойових дій як таких наразі немає, – відзначає пан Олександр. – Несемо варту, їздимо на стрільбище. Багато спілкуємося. Серед бійців, з якими мені довелося зустрітися, переважна більшість мого віку. Це дорослі свідомі чоловіки, з якими цікаво поговорити й від яких багато чого можна навчитися. У вільний час дозволили телефонувати рідним. Раніше для цього потрібно було виходити за територію табору, щоб не спровокувати атаку терористів.
За словами учасника АТО, спілкування з близькими людьми додає наснаги й допомагає витримувати найважчі випробовування.
– Після того, що довелося тут побачити, у мене кардинально змінилися погляди на життя. Я зрозумів, що насправді стоїть за словами: сім’я, родина – найвища цінність у житті людини. До речі, мені з цим особливо пощастило, адже поряд служить і мій брат Руслан, із яким постійно спілкуємося. Дома ж на мене чекає дружина і маленький Іларіончик Пождема…
