В Умані вони звичайні продавці, торгують рибою. А на Сході для наших солдат – надія, підтримка і допомога . Сім’я Ситників із села Пугачівка Уманського району вже сім разів побувала в зоні АТО. 41-річна Ольга та 50-річний В’ячеслав возять бійцям Сходу гуманітарну допомогу. За останні три місяці вони по декілька разів побували в найгарячіших точках Сходу: Щасті, Вуглегорську, Дебальцево. Чоловік та жінка не мають рідних на війні, не мають знайомих чи друзів. Але в них є четверо дітей. І кожного разу ризикуючи власним життям, під обстрілами градів та мінометів, вони їздять допомагати тим, хто бореться за мирне майбутнє їхніх дітей.
Ольга та В’ячеслав прожили разом вже більше 20 років. Ніколи не займалися волонтерською діяльністю, жили спокійним розміреним життя та продавали рибу на ринку. Проте із початком проведенням антитерористичної операції на Сході України їхнє буття різко змінилося. Чоловік та жінка почали вести власний бій — за життя уманських військових.
– Ольго, чому ви з чоловіком вирішили займатися волонтерською діяльністю та допомагати військовим Сходу?
– На засіданні ради громад Уманського району ми почули як оборонці громадського взводу розповідали про ситуацію на Сході України. Про те як хлопці недоїдають, що їм не вистачає не те що військового обладнання, а навіть банального – нижньої білизни… Після почутого ми не змогли спокійно сидіти на місці. Взяли нашу стареньку «нивку» і разом із волонтерами штабу «Разом» уже четвертий місяць допомагаємо наших хлопцям.
Ви батьки чотирьох дітей. Чи не страшно вам кожного разу їхати в зону АТО, адже невідомо чим може закінчитися кожна з поїздок?
– Звичайно, що страшно. Ми вже не один раз були за крок до смерті. Потрапляли під обстріли мінометів та градів. Дякувати Богу, нам вдалося врятуватися.
Але потрапити під обстріл це ще не найжахливіше. Найгірше прощатися із бійцем, якому ти ще нещодавно допомагав, возив теплі речі, продукти. З яким ти спілкувався, і відчував його порив до життя, його прагнення перемогти ворога та швидше повернутися до рідного дому й дітей. А потім побачити як триста дорослих чоловіків зі сльозами на очах проводжають його в останню путь… Ось цей дійсно страшно… Після таких «картин» розумієш, що те що ми робимо для солдатів лише крапля в морі. Адже вони заради нас віддають найцінніше – життя…
Хто найбільше вам допомагає у роботі? І які речі найбільше радують військових?
– Нам багато хто допомагає: і чиновники, і підприємці, і студенти, і школярі, і прості уманчани. Одні приносять теплі речі, продукти, інші – гроші. Ми все записуємо, за кожну копійку перед нашими спонсорами звітуємося, на всі куплені речі даємо чеки, накладні. Показуємо фотозвіти, що ми ті чи інші речі доставили до місця призначення.
Найбільше зігрівають серця бійців малюнки та листи дітей. Солдати вивішують їх на свої «виставці», по декілька разів переглядають та перечитують. Інколи навіть просять, щоб ми їм привезли ще дитячих картин. Підтримка найменших для них дуже цінна. Після таких листів, вони розуміють за що вони воюють.
– Як довго ваша сім’я ще планує займатися волонтерством?
– Поки не закінчиться війна. Після побаченого та пережитого в зоні АТО, ми не зможемо кинути наших солдатів. Тож будемо допомагати їм до останнього…
