43-річний Володимир Маламуж з Моринець Звенигородського району Черкащини, де народився Тарас Шевченко, вже півроку захищає Україну, щойно на її територію почали зазіхати російські найманці.
Маламуж є депутатом сільської ради. Його мобілізували одним з перших, 21 березня, разом з його власним “КАМАЗом”, без повісток, фактично у телефонному режимі.
Днями Маламужа відпустили у відпустку на три дні: побачити родину, поремонтувати “бойового коня”.
У Черкасах моринчанина зустріли сестра з племінником Дмитром, який похвалився дядькові-фронтовику козацькою зачіскою-джурою — у Моринцях шевченківський патріотизм у крові.
Як справжній боєць, Володимир уберігає родину від зайвих розмов про війну, приховуючи жорстоку правду. Ні слова про місце служби не сказав чоловік журналістам видання “Про головне”, завбачливо оберігаючи побратимів… Натякнув лиш, що під Донецьком.
– Люди там дуже змінилися, бо рік тому я бував на Донеччині і бачу, що дуже багато людей зрозуміли, що без України вони нікому не потрібні, до Росії вони не хочуть, це однозначно. Більшість розуміють, що воля має прийти через кров. Питання тільки, чи не занадто цієї крові патріотів, адже головнокомандувач обіцяв нам, що АТО триватиме лічені години… а війна вже півроку, — каже боєць.
– Є серед місцевих такі, які за 70 гривень “здають” місцезнаходження наших танків чи автомобілів… Така у них вартість встановлена… Але є й такі, які несуть нашим хлопцям їжу. Стояли ми колоною, бо поламалися, то жінка принесла відро пиріжків… Пригощала гарячими… Сама розломила й каже: “Дивіться, я їм, щоб ви не подумали чогось…”. “Їжте, хлопці, ви ж голодні!”. А ми й справді голодні…
– Один бронежилет купив за свої кошти, а один дала держава. Один на себе вдягаю, а другий — на двері “КамАЗа”, — показує винаходи бійців моринчанин.
Як пояснив Володимир, на дверцята автівки броник чіпляють, аби додатково вберегтися у разі обстрілу.
У розмові про нинішню ситуацію чоловік підтвердив розповіді численних вояків про те, що зараз нема на Сході ніякого перемир’я.
– Ці перемир’я поки що лише шкодять нашій стороні. Бо нашим забороняють стріляти у відповідь, а те, що роблять російські найманці, то це просто “бєзпрєдєл”, — каже військовий.
У мирний час Володимир Маламуж — приватний підприємець. Три місяці у році, під час збору врожаю, він заробляв на життя родини автоперевезеннями. А цього літа Володимир весь час був в АТО. Єдину вантажівку “мобілізували” разом з бійцем. Діти навчаються, а дружині доводиться виживати на 600 гривень її зарплатні продавця. Правда, Володимир заробляє 2200 солдатської зарплати.
Щодо допомоги, то моринчанин зазначив, що черкащани допомагають добровольчим батальйонам, а батальйонам Збройних Сил від Черкащини, на жаль, майже немає допомоги.
Ротації бійці, що служать з моринчанином, не бачили.
– Поремонтуюся, навантажу дров у “КамАЗа”, яких уже наготували земляки з Моринців, і буду повертатися”, — каже Маламуж.
Це у міліцейських батальйонах ротація відбувається через 45 днів. Армійці ж кінця-краю свого перебування на війні не знають.
А родини терпляче чекають і моляться за те, щоб повернулися живими й здоровими додому та щоб мир повернувся в Україну…
