nazarbo.blogspot.com
Валерій Левкович Маснюк – мабуть, найграмотніший на Черкащині поборник рідного слова, відомий серед колективів черкаських друкованих ЗМІ коректор, автор багатьох публікацій та творів, присвячених боротьбі за чистоту української мови.
Із нагоди Дня української писемності та мови кілька цікавих дописів за авторством Валерія Левковича опублікував у своєму блозі черкаський громадський діяч Назар Обідзінський.
Панна Юля – полтавка і навчителька
Таки-так: наша мова багатюща і прегарна. Авторові хтось може не повірити, але хто насмілиться не повірити тисячам неуперджених відомих іноземців? Скажімо, французькому офіцерові й мемуаристові ХVІІ ст.: „Мова козаків…дуже ніжна і сповнена пестливих висловів та незвичайно витончених зворотів”.
Або ж арабському мандрівникові ХVІІ Ельвії Челебі: „Українці – стародавній народ, а мова їхня – багатша і всеосяжніша, ніж перська, монгольська, китайська і всілякі інші”.
А „Элементарная география для гимназий”, Петербург, 1902, констатувала, що мова українців „м’якша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”.
Хтось, може, і заперечуватиме ці істини – це його право, але з досвіду знаю: не погодиться той, хто
а) розуміється на мові, як свиня в аптеці;
б) заробляє на цьому запереченні на „пару постолів і шкварку на обід” (за В.Симоненком);
в) народився в спекотні дні, і в бідака в голові, точніше, в банякові, який він носить на
плечах, повисихали клепки;
г) просто заздрить.
* * *
Сиджу якось улітку у сквері, що позад обласної ради, милуюсь фонтаном. Потужні срібні струмені грають-виграють на сонці. І раптом спалахує думка: та який же це в біса фонтан, як це водограй! А фонтан є в російській мові, яка запозичила його в італійської, а та свого часу – з латини.
Вдосталь натішившись водограєм, бреду вниз до Дніпра. Ліворуч – бібліотека ім. Т.Г.Шевченка. Ага, „бібліотека” грецькою означає „сховище книжок”. А українці книжок не ховали, а збирали. І назбиравши, називали їх книгозбірнею.
Минаю книгозбірню , і незабаром очам відкривається чудовий… ні, таки краєвид, а не пейзаж. „Пейзаж” французький, а мені до вподоби краєвиди.
Аж ось і долина Троянд. На барвистому килимі розташувались і тішать око квітники. Спадає на думку клумба, але вона не торкається мого серця, бо не говорить мені нічого. Як і горизонт, який перекочував до нас з латини. Та хіба порівняєш його з нашими: обрій, виднокруг, круговид, крайнебо, виднокіл, небокрай, небосхил, виднокрай, овид… Он скільки – як листя восени! Запевне, наші прадіди, що творили мову, не любили позичати ні слів, ні посуду. Мали за краще користуватися своїм. Моя уява малює широкий степ і слов”янське плем”я (либонь, глину на посуд шукають). Дивляться вдалеч і, переповнившись побаченою дивовижею, захоплено вигукують по черзі: крайнебо! виднокіл! небосхил! видноколо! обрій!..
Та лихі люди зробили все, щоб ми забули рідні слова. Вони, як писав В.Симоненко, „прийшли забрати ім”я твоє, мову”.
А ось і та, задля кого я приблукав сюди – моя давня (радше я стану німим, ніж скажу „стара” – їй лише 20!) приятелька – панна Юля, моя панночка. Для когось вона, може „дєвачька”, чи „дєвушка”, а згодом стане „женщіной”, для мене вона завше панна. Коли мені кортить подражнити цю дівчинку, я називаю її полтавчанкою. Вона ж гордо підносить голову і мовить: „Я – полтавка! А ти – черкасець. А втім, якщо тобі подобається бути чанином, будь-ласка. „Чанин” – це натяк на „черкащанина”, якого вона вважає немилозвучним і невнормованим.
Так от, ця панна обіцяла показати мені світлини, які привезла з рідного міста. Ага, хтось не розуміє слова „світлина”? Прошу – фотографія, грецькою походження, до речі. Пригадуєте: фото – світло, графо – пишу, себто пишу світлом? От ви й збагнули, що світлина – це теж зображення, написане світлом.
На одній світлині панна Юля грає з дівчатами у відбиванку (волейбол), на іншій – у копаного м”яча (футбол). Копати (може хто не чув) означає ударяти, бити, штовхати ногою. Очі милуються дівочим станом, а думка інша: бач, не забракло українцям вигадки дати свої назви цим іграм. А баскетбол, скажімо, кошиківка. Чому ж ми ці назви занехаяли?
Далі краєвиди, краєвиди, а ось квітник біля батьківської домівки з її улюбленими мальвами, трояндами. І жодної тобі „рози”. Ось книгозбірня, театр, обласна лікарня… Юля зізналась, що маленькою дуже боялась слова „больниця”: її лякав корінь слова „боль”. Саме болю вона боялась. А „лікарня” навпаки – діяла заспокійливо, бо ж „лікар”, „ліки”, „лікувати”. І ніякого тобі болю. А її дідусь лікувався у шпиталі.
Коли ми переглянули всі світлини, дівчині забаглося почути мій життєпис. До речі, слово „біографія” має грецьке походження, означає „життя пишу”. Розповідаючи свій життєпис, я сказав, що батьки мої – землеороби. Юля вдала, що обурилась: „Людоньки! Він навіть не знає, що його батьки – хлібороби, бо роблять хліб. Землю зробив Бог. А то калька з російського слова „зємлєдєлєц”. Їхня мова розвивається за своїми законами, наша – за своїми.
Відтак Юля розповідала мені свій життєпис. Зненацька вона замовкла, а згодом зачаровано прошепотіла: „ Поглянь! Поглянь, яке диво!”
Підкорившись її волі, я побачив, як на обрії сходило СОНЦЕ.
Коли ми поверталися містом додому, з розчинених вікон будинків лунав урочистий славень „Ще не вмерла Україна”. А думка гайнула в минувшину – згадалась невесела батькова розповідь. Загадала вчителька школярикам вивчити напам’ять гімн УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки. Україна тоді була ще в складі Радянського Союзу). Тато вчили його, вчили, вчили-вчили, та так і не здужали. Як на те, вчителька викликала його першим. Щось він там харамаркав, гугнявив, а відтак у розпачі, ковтаючи сльози, вигукнув: „Не знаю я вашого…” Як воно так трапилось – тато й самі не знають, але що мали сказати „гімну”, то сказали „гімна” Та ще й з наголосом на „а”.
Бачили б ви, як розлютилася вчителька і яку товстенну одиницю вліпила… А що вже татків татко та мого тата били… Сталіна тоді вже не було, але однак за таку дитячу похибку можна було легко загриміти на Соловки. І то всією родиною. А звідти вороття не було, хіба що душі прилітали.
Та нащо вам про теє знати, як казав наш Леонід Глібів (таки Глібів, ми не помилились). Слухаймо ліпше славень. Можна й підспівувати:
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!
Чи не казав я вам, що наша мова невмируща, бо прегарна й багатюща?
Про мову, набіл і чемність
Прямую до Ярославського базару. Побачивши знайомого юнака, що виставив на продаж городину й садовину, гукаю:
– Добридень!
– Добрий день! – завше чую у відповідь, і ті слова вітання зігрівають мене, попри „складні погодні умови з дощем та мокрим снігом”.
То Ніель – з Азербайджану. У Черкасах мешкає 6-7 років. Іду далі й сам себе питаю: „А чому мій російськомовний сусід по під’їзду, з яким ми сусідимо понад 25 років, не вітається так? Я йому: „Доброго ранку!” Він мені: „Добрає утра!” Я йому: „Добридень!” Він мені: „Здравствуйтє!” Між іншим, за мене молодший.
Ну хоч би раз, думаю, помилився й сказав „ранок” чи „день”. Де там! „Чому? Чому?!” – виникає болюче питання.
Ще за Союзу я, як і багато моїх приятелів і знайомих, для яких рідна мова українська, у відповідь на звернення до мене російською, відповідав такою ж. Ми вважали, що було б нечемно відповідати їм українською.
Але ж минуло понад два десятка років, як ми маємо незалежну державу. Чому мені у своїй країні, де 78% населення – українці, де моя багатостраждальна мова визнана, врешті, Конституцією як державна, чому мені „нечемно” розмовляти державною мовою? А де ж чемність і повага до мене з боку моїх співвітчизників, українських „русскіх”, які десятки років живуть тут і не спроможуться витиснути з себе українського слова? І тоді я сказав: „Годі! Розмовляю з усіма державною мовою”. Виняток для тих, хто приїхав з Росії сьогодні або вчора.
Питаю своїх ще досі „чемних” знайомих: „А хіба ж ви, що з діда-прадіда живете на цій землі, не заслуговуєте на повагу?!” (А серед них є такі, що вважають себе націоналістами). Знизують плечима: „Так склалося…” – „То як же вас поважатимуть, якщо ви самі себе не поважаєте?”
Питаю на базарі знайому торговку, яка продає набіл (не чули? Набіл – це молочні продукти):
– Чому вона, росіянка, все життя проживши в Україні, не забула свого „творогу”, а ви – українка – на своїй землі відцуралися „сиру”?
– Ну, нас так учили…
Добре вчили! сумлінно! затято! Аж поки не вичавили з українців їхню мову, а натомість „натє-пожалуйтє” суржик. Абщайтєсь!
І хто ж ми тепер? Натурально хахли.
Спитав якось жінок на базарі, хто з них продає вершки.
– Що це ви таке, дядьку, питаєте?
Чули? Уже своїх рідних слів не „понімають”! Та ще й кпинять. До-жи-ли-ся! Слава Богу, знайшлась-таки жінка, що розтлумачила їм:
– А чого ви, дівчата, смієтесь? Чоловік вас правильно питає – по-російському слівкі, а по-нашому – вершки.
То що, так хохлами і помремо? А тим не вельми шановним „русскоязичним”, що живуть під українським небом, топчуть українську землю й мають поживок з неї, а мову цієї землі зневажають, незайве нагадати слова француза Шарля Бернара: „ Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни – або завойовник, або гість, або несповна розуму”.
ЧИЯ ВЛАДА, ТОГО І МОВА, ЧИЯ МОВА, ТОГО І ВЛАДА
Наближався кінець робочого тижня. В редакційній кімнаті було тихо, лиш дівчата час до часу обмінювалися незначущими репліками.
„У мене вже чемоданний настрій”, – долетіло Оленчине. Вона збиралася на село відвідати батьків.
„Чемоданний настрій, чемодан… валізний… Ні, і так не тулиться, – закрутилося в моїй коректорській голові, – Ну ніяк не смакує українською. Чекай… А як же нашою? А біс його зна!” Рука потяглася до Російсько-українського словника Святослава Караванського. Добре, що завше напохваті… Ось: …душею в дорозі, як горобець на даху.
Посмакувавши відкриттям, біжу до Оленки, показую.
„Ти бач, а я й не знала”, – говорить здивовано-радісна.
„А то я знав!” – зізнаюся.
„А мені більше подобається перше – я вже душею в дорозі”.
Радість відкриття затьмарили гнітючі думи: „Скільки ще всього ми не знаємо… Чуже нам нав”язували, а від свого відгороджували, наше ховали, глушили, аж до фізичного знищення мільйонів живих носіїв мови – селян, інтелігенції.
Хто з українців не знає російських прислів”ів та приказок:
Из огня да в полымя;
Свежо предание, да верится с трудом;
На вкус и цвет товарища нет;
Будет и на нашей улице праздник;
Поле драки кулаками не машут;
Заблудиться в трех соснах?
А скажи кому українські, дивиться, як теля на сороку. Ось вони:
З жару та в полум”я;
З дощу та під ринву;
Перекази недавні, та віри їм не ймуть;
Смаки не збігаються;
На колір та смак товариш не всяк;
І в наше віконце загляне сонце;
По відправі не дзвонять;
Заблукати на власному подвір”ї.
До речі, щодо останнього. Колись одна досвідчена журналістка дала своєму матеріалу назву – „Заблудили в трьох соснах”. Скільки я не переконував її, що це калька з російської, а є оригінальне, наше – заблукали на власному подвір”ї – не переконав. А жаль!
