Сьогодні день пам’яті “гетьмана обох берегів Дніпра” – Петра Дорошенка

Сьогодні, 19 листопада, День пам’яті Петра Дорошенка (1627– 1698) визначного українського державного, політичного та військового діяча, гетьмана України (1665 – 1676).

Провів ряд важливих реформ, створив постійне 20-тисячне військо, встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики — було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України.

Народився у спадковій козацькій родині у місті Чигирині на Черкащині. Батьком Петра був заслужений полковник місцевого реєстрового козацтва Дорофій, а мати походила з місцевого роду Тарасенків. Дідом Петра був відомий козацький гетьман Михайло Дорошенко. Наш герой мав чотирьох братів: старшого Григорія та молодших — Андрія, Степана й Антона, а також сестру (її ім’я не збереглося). Петро Дорошенко змолоду здобув добру освіту, досконало володів латинською та польською мовами, був гарним оратором. Можливо, що він навчався у відомому Києво-Могилянському колегіумі саме у той час, коли його очолював один з тогочасних просвітників православної Європи — київський митрополит Петро Могила.

Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського козацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. Саме у 30-х — першій половині 40-х років XVII століття на українських землях загострилися національні, релігійні, соціальні та економічні суперечності. Сучасники тих подій відзначали, що шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі, нечувані податки наклали. Заборонні постанови варшавських сеймів не могли зупинити розбурханої української стихії.

Вже у 15-16 років, як і всі однолітки, Петро прилучився до військової служби. Разом з досвідченим батьком він був учасником багатьох відчайдушних козацьких походів, під час яких познайомився з впливовим чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. Очевидно, що якийсь час він навіть був його джурою, тобто помічником у різних справах — допомагав своєму патронові носити зброю та доглядати за конем. Можливо, саме Хмельницький, поряд з батьком, вчили юнака військовій майстерності.

Джерела засвідчують, що весною 1649 року Петро Дорошенко став сотником Чернігівського полку, але наприкінці того ж року вписався до Зборівського реєстру як гарматний писар Чигиринського полку. Очевидно, що він відзначився під час численних битв і військових операцій (під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, Білою Церквою, Батогом та ін.), а тому був призначений у квітні 1655 року наказним полковником Прилуцького полку Війська Запорозького. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького Дорошенко у складі українських посольств також проводив переговори з московськими, турецькими та шведськими дипломатами про військову допомогу для козацької держави. У травні 1657 року Дорошенка обрали полковником Прилуцького полку. На цій посаді він показав себе не тільки як вправний військовий діяч, але й здібний адміністратор.

У 1658 році серед інших старшин він підписав Гадяцьку угоду з подяками, а наступного року вже очолював українське посольство в Москві й домагався відміни окремих статей Переяславського договору 1659 року. Полковник Петро Дорошенко підтримав гетьмана Івана Виговського у його боротьбі з промосковськи налаштованою опозицією. Він також був одним з авторів так званих Жердівських статей, які передбачали укладення договору з Московською державою на основі невтручання останньої у внутрішні справи України. Однак ті так і не були затверджені царем.

Виконуючи обов’язки генерального осавула та обозного (в тому числі неодноразово призначався наказним гетьманом на час військових походів) в урядах Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Степана Опари, Дорошенко проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності та її захисту від іноземного втручання. У 1660 році Петра Дорошенка обрали полковником його рідного Чигиринського полку, що означало велику повагу та довіру до нього з боку місцевих жителів і заслужених козаків. Через п’ять років він також обійняв посаду полковника Черкаського полку Українського гетьманства.

Наприкінці літа 1665 року впливовий генеральний старшина Війська Запорозького Петро Дорошенко за допомогою татар силою відібрав булаву у свого попередника С. Опари, який, на думку багатьох сучасників, не вирізнявся особливими здібностями державного діяча. 18 серпня на старшинській козацькій раді поблизу Богуслава його обрали гетьманом. Саме під час проведення цієї ради вперше в історії тодішньої України козацька старшина присягнула своєму гетьману в тому, щоб «у послушенстві його залишатися ». Одночасно українцями була складена й присяга на вірність королеві Речі Посполитої, а також, щоб «мешкати у згоді й приязні» з кримським ханом.

Визнання старшинами Петра Дорошенка за свого провідника в серпні 1665 року було підтверджено на Генеральній раді, яка відбулася у Чигирині в січні наступного року. Тоді ж козацька рада підтвердила вибір старшини. У 1665–1666 Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозденка і Степана Опару.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.

У вересні 1667 об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу польського короля і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем’яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенку за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його спільників — кримських татар.

Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня 1669 році в Глухові вони проголосили гетьманом Дем’яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 року в Корсуні.

1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку. І вже у вересні наступного року він був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайлом Ханенком. Результатом цього стала капітуляція Польщі і укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672, замість скиненого з гетьманства Дем’яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679–1682 роках Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер 19 листопада 1698 року. Похований на сільському кладовищі. Там є кам’яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнучка гетьмана Наталя Гончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів, та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

Під час свого гетьманування Петро Дорошенко проявив себе не лише як державний діяч, який дбав про цілісність української території, права рідної мови та поширення національної освіти. Він особливо турбувався про охорону традиційної для українців православної віри, забезпечуючи при цьому захист багатьох церков і монастирів. 29 березня 1667 року гетьман підписав спеціальний універсал про «охорону всього духовного стану» України. Довгий час Дорошенко добивався звільнення з польського полону київського митрополита Йосифа Тукальського, а потім всіляко підтримував його діяльність. Гетьман давав особисті кошти на церкву св. Петра і Павла у Чигирині та інші храми.

Сучасники залишили окремі спогади про життя та діяльність Петра Дорошенка, в т. ч. й ті, які засвідчували його політичні переконання. Сам король Речі Посполитої Михайло Корибут-Вишневецький, затятий борець з українським «сепаратизмом», якось змушений був визнати те, що «Дорошенко… не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Ще у 1830 році в Москві опублікували історичну повість невідомого автора, яка мала назву «Дорошенко». Одним з перших, хто створив художній образ Петра Дорошенка, був Тарас Шевченко. Зокрема, український гетьман став одним з головних персонажів його поезії «Заступила чорна хмара» (1848). Поет називав Дорошенка «славним», а також «старим гетьманом», що, на нашу думку, підкреслювало не так вік гетьмана, адже йому у 1676 році було тільки 49 років, як його стародавнє козацьке походження та довгі роки служби у Війську Запорозькому ще з часів Б. Хмельницького.

…Не боюсь я, отамани, Та жаль України… Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. — власне, у цих словах, які Шевченко вклав у вуста Дорошенка, відображалося прагнення гетьмана до звільнення України від іноземних поневолювачів.

У середині XIX століття видатний український історик Микола Костомаров охарактеризував Петра Дорошенка, як видатну людину, що була віддана ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини. Трохи згодом Володимир Антонович зробив висновок про те, що саме Дорошенко «вирізняється в ряду сучасних йому козацьких ватажків: не дрібний егоїзм, не стремління до наживи і особистої вигоди керує ним — він щиро турбується про благо вітчизни». «Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України, який вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу», — так оцінював діяльність Петра Дорошенка вже на початку XX століття ще один видатний учений Михайло Грушевський.

«Богом даним гетьманом Петром» називали у народі Дорошенка вже за життя, віддаючи належне тим самим його великому вболіванню за долю свого краю. Протягом 1665-1676 років цей гетьман продовжував справу Богдана Хмельницького щодо утвердження Української козацької держави та був найбільш послідовний у справі її об’єднання. Але внутрішній розбрат поряд із завойовницькою політикою могутніх сусідніх держав, які посилали на українські землі багатотисячні армії, призвели до руйнації соборницьких планів одного з найвидатніших вітчизняних державних діячів другої половини XVII століття.

На жаль, сьогодні в Україні навіть відсутній пам’ятник гетьманові. Очевидно, що на встановлення достойного монумента на честь Петра Дорошенка заслуговує не тільки містечко Чигирин на Черкащині, але й Прилуки на Чернігівщині, Богуслав на Київщині, а, можливо, і столичний Київ. Виникає також і закономірне питання: а чи хоча б один з наших вищих урядовців та дипломатів під час перебування у Москві відвідав та схилив голову перед прахом гетьмана, могила якого знаходиться всього за 120 кілометрів від російської столиці? Чи багато майданів і вулиць у містах незалежної України, які у свій час так мужньо боронив від різних зайд гетьман Петро Дорошенко, названі на його честь?

…Наприкінці XVII століття в Україні стала надзвичайно популярною пісня, в одному з най-перших варіантів якої були й такі слова:

Один гетьман Дорошенко,
Що веде Військо Запорозьке хорошенько!

Історики та етнографи й до цього часу дискутують із приводу того, хто ж був тим відважним полководцем, який так «хорошенько» керував козаками. Чи це був Михайло Дорошенко — запорозький гетьман у 20-х роках XVII століття, а чи ж його внук Петро, який гетьманував на чотири десятиліття пізніше? Власне, обидва представники цієї відомої козацької родини заслуговують на своє увічнення в знаменитих пісенних рядках. Однак, переконані, що саме Петру Дорошенку присвячені наведені вище рядки. Адже цьому гетьману протягом 1665-1676 років довелося продовжувати політику свого великого попередника Богдана Хмельницького щодо утвердження Української держави та боротися з багатьма її ворогами, а отже — неодноразово очолювати козацьке військо під час битв з окупаційними арміями Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства. Та найбільшою шаною для цього визначного державного діяча, політика, дипломата, полководця і благодійника козацької доби, попри століття іноземного і політичного поневолення України, залишаються навічно вкарбовані у національну пам’ять слова з незнищенної з давніх-давен і до сьогодні народної пісні:

Ой, на горі та женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко!..

Використано матеріали з Української Вікіпедії та сайту “Гайдамака”.