Відвідуючи церкву, Параска Остапівна Зеленько завжди заповнювала грамотку за здравіє шістьох синів, і обов’язково вносила у поминальний рядок — за упокій невинно убієнної доньки Марії, про народження якої діти навіть не знали.
Параска Остапівна все своє життя працювала у ланці, а її чоловік Леонтій Петрович шоферував. Не полишав керма навіть під час радянсько-фінської кампанії та у період Великої Вітчизняної війни. Виростили шістьох синів, і що цікаво: п’ять із них стали юристами, один — механізатором.
Один із синів, Микола Зеленько, знаний в області керівник поважних структур, вивчаючи історію рідного краю і видавши книгу про Чорнобаївський район, поставив собі за мету також написати книгу про рідне село Степанки. Вивчаючи документи з історії малої батьківщини, у другому томі «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Черкаська область» знайшов скупий рядок про долю своєї найстаршої за народженням та наймолодшої за віком сестри — невинно убієнної, про упокій якої все життя молилася мати.
Короткий рядок товстелезного тому в чорній обкладинці пояснював причину невимовного болю матері, який та пронесла у своєму серці впродовж усього життя. Невинно убієнна Марійка народилася у страшні роки голодомору 16 липня 1933-го року й переступила поріг вічності 26 вересня того ж 33-го року «через хворобу» (так записано в офіційних джерелах, адже справжню причину смерті у той час вказувати медикам категорично забороняли). Її вбили голодомор і кати України. Дитинці припало прожити два з половиною місяці на цім світі. Два з половиною місяці материнського щастя і розпачу. І все… Тільки біль і одвічна пам’ять.
Микола Леонтійович увіковічнив долю сестрички. Оскільки місце її поховання невідоме, виготовив новий надмогильний пам’ятник матері з янголом, невинно убієнною творцями «світлого майбутнього»…