Неоголошена війна розітнула життя заслуженого архітектора України Анатолія Бондарєва на «до» і «після».
Минуле – робота у проектному інституті, спорудження храмів, родина. А теперішнє – смуток людини, яку відірвали від рідного дому, де міцно пустив коріння, трагедія батька, котрий навіть не був на похороні сина…
Зі щастя та горя скувалася доля
Дитинство луганчанина Анатолія Бондарєва не можна було назвати щасливим. Його мати вийшла заміж ще до Другої світової війни. Чоловік був не одинаком, тож у нову сім’ю прийшов із «приданим» – донькою від попереднього шлюбу. Тож коли батько майбутнього архітектора під час війни покинув їхню родину, на плечі жінки лягла відповідальність за двох дітей (на той час у подружжя вже народився Анатолій).
Жили дуже скрутно, адже матері доводилося працювати до сьомого поту, щоб утримувати сиріт при живому батькові. Вона була без освіти, з так званих «розкуркулених». Найпарадоксальніше, що через роки батько Анатолія Павловича, втративши совість, подав на аліменти, які діти мали сплачувати йому!
Після закінчення школи Анатолій успішно здобув освіту в будівельному технікумі. «Трудовий шлях я почав у Сибіру», – розповідає архітектор. – Сказали, що поїдемо в тайгу. Ми думали, що це ліс. Насправді ж так називалася станція, де пересіли на потяг до Томська, а звідти їхали ще сто кілометрів». Саме там, працюючи на будівництві, наш герой послухав слушної поради товаришів і заочно здобув вищу освіту.
Після закінчення технікуму Анатолій одружився зі своєю однокласницею Риммою. Після весілля дружина поїхала за чоловіком до Сибіру, а згодом – на Далекий Схід. За це А.П. Бондарєв люблячи називає її «декабристкою».
До всього молодого будівельника забрали в солдати. Але командир із розумінням ставився до сім’ї, в якій нещодавно народилася дитина, і Анатолій усього двічі за час служби ночував у казармі. Тож коли частину переводили з Сибіру на Далекий Схід, маючи можливість залишитися на старому місці, вирушив у дорогу разом зі своїми побратимами, з якими з’їв не один шматок солдатського хліба.
Але захворів син, дружина повезла його в Луганськ, а потім змушена була долати тисячі кілометрів, щоб приділити увагу і дитині, й чоло¬вікові. Тоді й на часі стало питання возз’єднання родини.
Після повернення в Луганськ герой нашої розповіді влаштувався у проектний інститут, поволі підіймався професійними щаблями від старшого техніка до головного інженера. З останньої посади вийшов на заслужений відпочинок, маючи стаж більше сорока років.
Збудуй свій храм – і в нім перебувай
Але не судилося Анатолію Павловичу на пенсії відпочивати без роботи. Якось на дні народження приятеля він познайомився з молодим священиком, який поцікавився, чи зможе архітектор спроектувати храм. Бондарєв відповів, що такого ніколи не робив, але чому б не спробувати.
Відтоді чимало води витекло, а ви¬твори фантазії та майстерності зодчого прикрасили не одне місто на Сході України. Величний Свято-Володимирський кафедральний собор та церква Олександра Невського в Луганську, храм Георгія Побідоносця в Алчевську, церкви Козельщанської ікони Божої Матері та Святителя Миколая в Донецьку й багато інших стали пам’ятниками архітектурного мистецтва.
За свою роботу отримував і нагороди. Якось Бондарєва запросили у столицю взяти участь у конкурсі з проектом церкви Олександра Невського. То був зірковий час архітектора: за проект отримав два дипломи, мікрохвильову піч, а на додачу – путівку в Чехію.
Усього Анатолій Павлович спроектував більше двадцяти храмів. Перед трагічними подіями на Сході почалося спорудження трьох церков авторства талановитого луганчанина. Тепер хто-зна, як складеться подальша доля споруд.
Багато мальв насіяла війна…
Трагедію батьків, яким доводиться ховати свою дитину, важко описати словами. На жаль, довелося спізнати цієї долі подружжю Бондарєвих.
Вони виростили двох синів – надійну опору та підтримку. Але одне з крил, яке тримало щасливе буття родини, зламала кровопролитна війна… Старший син Андрій, коли Луганщина перетворилася на справжнісіньке пекло, із дружиною та донькою вирушив до Черкас. Тут вони найняли квартиру, визначилися, чим будуть заробляти на життя. А от молодший Богдан приголомшив звісткою: «На сімейній раді ми вирішили нікуди не їхати»…
Анатолій Павлович із Риммою Миколаївною, перебуваючи в Харкові, навіть не знали, що Бог забрав сина.
Того літнього дня, 9 серпня, на дачі святкували день народження Богданової дружини Олени. У бесідці, як годиться, накрили стіл. Богдан якраз виголошував тост на адресу дружини, коли раптом вибухнув снаряд. Шоком стало, що зачепило тільки голову ро-дини та його сина Олега, на інших не було й подряпини. До лікарні Богдана не довезли, поранення були надто тяжкими. Його син дивом залишився живим, тривалий час лікувався.
Батьки навіть не провели загиблого в останню путь, бо дізналися про його смерть від Андрія тільки на Черкащині (він не наважувався повідомити звістку без підготовки).
Вклонитися місцю останнього спочинку Богдана батьки змогли лише на сороковини від дня його смерті. Тоді ж забрали з собою в Городище невістку та внука, щоб зберегти хоч їхні життя. Олена влаштувалася на роботу в кафе, Олег планує навчатися на водійських курсах.
Усюди добре, а вдома найкраще
У Луганську Бондарєви жили у двокімнатній квартирі, з якої влітку 2014-го поїхали просто в нікуди. Залишили все, а тепер переживають, адже там процвітає мародерство. Але, кажуть, що сусіди в них хороші, тож їм залишили ключі.
Незважаючи на розмови про «бандер», вирушили до Центральної України без жодних побоювань.
Перший час жили в Харкові в готелі, але гроші закінчувалися. Світ не без добра, тож подружжю запропонували знайти квартиру, а доти надали можливість два дні безкоштовно проживати й харчуватися у цьому готелі.
Про городищан склалося якнай¬краще враження, під час розмови архітектор зауважив: «У вас тут такі чудові люди, всі прекрасні без винятку!»
Та як не добре в гостях, а вдома краще. Так і рветься серце луганчан на рідні простори, де все близьке і знайоме, де минули дитинство та юність, де пережили радощі й горе, де кожен камінчик – це спогад… Бондарєви планують навідатися в Луганськ, але потім знову повернуться на Черкащину. Вони понад усе прагнуть миру на своїй землі, адже відчули страшний біль утрати, весь жах кровопролитної війни.
«Собори душ своїх бережіть», – заповідав у романі «Собор» Олесь Гончар. Анатолій Бондарєв створює храми, вкладає в них часточку серця в ім’я добра, щоб духовність переважила над жорстокістю, покора – над злобою, щоб панували братерська любов і повага.
