panoramio.com
Три десятиліття тому розпочалося спорудження велично-незвичної будівлі у середмісті Черкас, у яку через 10 років вселилися зовсім не ті чиновники, для яких її задумали. Йдеться про теперішню податкову адміністрацію: архітектурний об’єкт на межі двох епох, що з цієї причини став довгобудом. Про його історію розповідає автор та головний архітектор проекту Юрій Калашник.
— Юрію Івановичу, а коли, хто і з якої обумови замислив наш „пентагон“?
— Коли з геометричним підтекстом, тоді вже „тетрагон“: за кількістю однакових сторін будівлі. Якщо замкнути партійну ініціативу на одній особі, тоді — Іван Кіндратович Лутак. Рік, по пам’яті, 1978-й. Він повернувся в Черкаси з крісла другого секретаря ЦК компартії України на посаду першого секретаря обкому, пару літ займався чимось невідкладнішим, а потім замислив зібрати усіх партійців області й міста під одним дахом. Умовно кажучи, чотири площини — це обком та міськком партії, обком та міськком комсомолу.
— Чому саме Вам була довірена „найвища честь“ з відповідним тягарем відповідальності?
— Мав великий досвід подібного. Перевівся сюди з Донецька, залишивши там за плечима кіноконцертний комплекс, природоохоронний центр, філармонію, Будинок міністерства вугільної промисловості… Чимало усього, і більшість — співставне за масштабами. У Черкасах очолив філіал „Діпроцивільпромбуду“, зараз це „Черкасцивільпроект“. Гадаю, перш ніж довірити, мою профсправу добре вивчили. Та список списком, але за мною не перероблялося, і це теж знали. А чимало ж архітекторів „полетіло“ саме за те, що як слід не ув’язували між собою комунікації. Тобто так: архітектор — це концепція, бачення, ідея, образ — безперечно. Але окрім картинки, це ще й найрельніший контроль за оцією взаємоув’язкою розділів проекту: електрики, автоматики, кондиціонування, ліфтів, зв’язку, сантехніки. І тим, хто бачив себе лише „художником“ чи й був ним насправді, але самоусувався від „кишок“, таких об’єктів не давали. Або ще гірше — відсторонювали у процесі. Тоді вже якщо не професійний, то кар’єрний кінець.
— І якби не йшло до скону Союзу, після „тетрагону“ Вашій „ахітетектурно-партійній кар’єрі“ можна було б позаздрити.
— Якій? Я жодного дня не був членом КПРС. Одного разу мене вже мало не заштовхнули за ту лінію, але останньої миті викрутився. Ні, „інакомислячим“ я не був. Просто взагалі не мислив в тому напрямку. Таке членство в моєму випадку було б абсолютно непродуктивною витратою часу.
— Повернімося до „тетрагону“. Ось зауважив, що між 1978 та 1985 роками, тобто між ідеєю та початком її втілення, чимала часова дистанція. Чим вона була обумовлена?
— У проектній фазі на місці все йшло добре. Але коли почалися погодження, Київ нам навіть не палиці в колеса пхав, а просто на ходу їх відкручував. У мене якось закралася підозра, що між Лутаком і Щербицьким доволі застережні стосунки: інакшого пояснення відвертому ігноруванню нашого об’єкта я не знаходив. Інколи здавалося, що в секторі партбуду ЦК працюють або ідіоти, або садисти. Ну це на емоціях. Я ж в Київ не 10 разів їздив і навіть не 50. Повертаєшся додому і дорогою вкотре усвідомлюєш, що просто виконується вказівка „першого“. Згодом компетентні люди підтвердили мої здогадки: між Лутаком і Щербицьким мав місце хронічний конфлікт. І до будівництва ми дійшли якраз на етапі його загострення.
— Як же вдалося розрулити патову ситуацію?
— Час розрулив. Допоки в Кремлі хоронили, тут нічого не відбувалося. А потім прийшов Горбачов. В контексті слова „Ротор“ і прізвища „Чабанов“ Черкаси повернулися з небуття. Нас викликали в Москву. Тобто мене і двох товаришів з Києва — завсектором партійного будівництва та завфінгоспвідділом. Приїхали, дісталися ЦК, знайшли „управління по Україні“ відповідного напрямку, яке очолював інструктор Давидбеков. Ну, думаю… А тут ще коридорами шмигають „и другие официальные лица“ з телевізора. Злякався трохи: заціпить в кабінеті, і пиши пропало.
Але Давидбеков виявився нормальним мужиком. З’ясувавши хто є хто, киян зразу культурно відправив „покушать“. Я і радий, і не дуже, бо користі з них мало, а якщо інструктор почне „мочити“, то ще й добавлять. Та все ж сам на сам. Почав розкладатися, а він зразу „нет-нет, не надо, давайте смету“. Бачив, що проект вже так розглянули, що з ватмана він перетворився на папіросний папір. А в мене там фінальна цифра… Страшно сказати — 3,5 мільйона рублів. Найдорожчий парткомплекс в Україні, адже враховано все абсолютно. Не так, що одна коробка, а комунікації в процесі.
„Это что у вас, гранит? Ну нет, это много. Стилобат, цоколь оставим, а здесь что-то попроще. Есть предложения?“ Був би сьогоднішнім — не було б. Кажу — можемо мармуровидним вапнячком, ось на нього розрахунки. Підписали. „Здесь. Мрамор? Дороговато“. Я знову економ-варіант, погодили. І так по кожній позиції. Швидко, зі знанням справи. Доводилося колись чути, що генерали — хороші хлопці, а от полковники переважно самодури, то переконався. „Ну все, готовлю заключение с рекомендацией ЦК КПУ к утверждению проекта“. Кияни після буфету мало цілуватися не лізли, „як ми їх!“. Хотілося їм дещо нагадати, та промовчав.
— На фотографіях бачу кілька варіантів будівлі, чесно кажучи є й симпатичніші за втілений. Виходить проект був не один?
— Більше десятка. Але не проектів в цілому, а зовнішніх варіантів. Але партія побачила свій дім саме таким: величним і строгим, але водночас простим і доступним. Я застосував „пульсацію просторів“: то „давить“, то навпаки — легко і вільно. Як наше життя при комуністах. Закодована констатація у найбільшому в місті пам’ятнику тій епосі.
— А таки й справді читається. А що тут на плані кварталу?
— Це ось, де тепер лавочки колом на „Хрещатик-Сіті“ — світловий фонтан. Через дорогу — органний зал філармонії. Їй же так і не дали ради, лише фасад змінили. Ще лівіше, вже від Смілянської — підземний паркінг. Тепер там і площа не площа, і сквер не сквер. Наша група ще тоді, на початку 1980-х, бачила, куди воно все йде. Та й загалом проектували ми комплексно, з прив’язкою. Успіх візуального сприйняття навіть найбездоганнішої будівлі наполовину залежить від вдалого просторового вирішення прилеглої території. Податкова трохи випадає, тому що окрім неї не з’явилося нічого з передбаченого.
— До речі, а як з’явилася сама податкова?
— На 1991-й готовність об’єкта складала десь 90-95%. І знову все зупинилося, але з трагічнішими наслідками. Там хіба доріжки не лежали та квіти не росли… Вікна, двері — з Івано-Франківщини та Рівного. Мармуровий вапняк — Керч, ракушняк — Крим, унікальні надпотужні кондиціонери для залів бюро і засідань аж з Комсомольська-на -Амурі. Друга аж на 500 осіб, уявіть складову в дорогоцінних металах деталей. Тернопільські люстри з підприємства „Ватра“, у драмтеатрі їхня висіла до пожежі. Паркет на усіх поверхах. Система опалення вже була наповнена.
Увійшли в зиму. Батареї порвало і пішло-поїхало. Одним словом, до весни, окрім вже використаних будматеріалів, не залишилося нічого. Ні дверей, ні кондиціонерів, ні сантехніки. Навіть паркет до останньої клепки зідрали. Скелет в чистому вигляді.
Пригадується, там спочатку якийсь Діловий Центр планували відкрити, іноземці ніби зацікавилися, та чимось партнери в особі наших чиновників їм видалися підозрілими. Зрештою, приміщення „підібрала“ Податкова та вгативши туди навіть не знаю скільки і яких грошей, повернула об’єкт на втрачені позиції. Мені, як авторові, залишається бодай за це подякувати податківцім. Боляче було дивитися…
