Під Слов’янськом і Маріуполем ще торік проти українців билися російські неонацисти-монархісти «Імпєрского лєгіона» – під гаслом «Сім побєдіши» – тим самим гаслом, під яким прийшли колись під Корсунь на Черкащині і російські вояки-монархісти у складі гітлерівської дивізії СС «Вікінг»…
Танки Валлонського легіону СС на околиці села Буки (сучасного Маньківського району Черкащини)
Звідки взялися неонацисти для”Новороссіі”?
Москва не перестає дивувати світ цинізмом подвійних стандартів абсолютно в усьому. Водночас із постійним використанням затертого ідеологічного штампу про те, як «дєди ваєвалі» проти нацизму і як сучасна Росія нібито продовжує цю справу, Кремль насправді відверто заграє з власними неонацистами і підтримує подібні рухи у Європі, використовуючи їх для реалізації власних планів у стилі Гітлера.
Днями науковий співробітник австрійського Інституту гуманітарних наук Антон Шеховцев попередив світ: Кремль вийшов за рамки Росії і організував альянс разом з екстремістськими організаціями кількох європейських держав – під назвою «Міжнародний національно-консервативний рух». Зокрема, цей рух має і парамілітарне крило, яке займається вербуванням добровольців для «гарячих точок» по всьому світу – тих, куди всовує свого носа Москва, – включно з війною в Україні та Сирії. В основі «Міжнародного національно-консервативного руху» – санкт-петербурзьке відділення праворадикальної партії «Родіна», співзасновником якої є нинішній віце-прем’єр РФ Дмітрій Рогозін та неонацистське парамілітарне утворення «Русскоє імпєрскоє двіженіє», бойовики якого приймають активну участь у незаконних бандформуваннях, які воюють на сході України. Зокрема, ще в липні 2014 року російські неонацисти створили і відправили на Донеччину власний підрозділ – «Імпєрскій лєгіон». Вони воювали проти України спочатку під знаменами Стрєлкова-Гіркіна, а після втечі того до Росії приєдналися до батальйону «Прізрак», керованого одним із лідерів сепаратистів Мозговим. Коли ж того було вбито, неонацисти звинуватили в організації вбивства іншого «вождя» бандгруп «ДНР» Плотницького – і після цього «Імпєрскій лєгіон» прибрався назад до Росії, в Петербург – рідне місто Путіна і найодіозніших сучасних неонацистських формувань Росії.
Згідно даних самого «Русского імпєрского двіженія», в «Імпєрском лєгіонє» під Слов’янськом, Алчевськом, Дебальцевим і Маріуполем до кінця 2015 року воювало близько 200 російських неонацистів, десяток із них загинули. Зокрема, отримав кулю в серце під Дебальцевим Дмітрій Сізіков з позивним «Рижий» – той, який розробив відзнаку «Імпєрского лєгіона» – орла, схожого на орлів італійського дуче Беніто Муссоліні, поєднаного з улюбленою емблемою імперців сучасної Росії, християнським хрестом із закладеним в нього гаслом «Сім побєдіши» («З цим переможеш»)…
Росіяни “Імпєрского лєгіона” перед боєм на Донбасі
Звідкіля взялися ці любителі монархічної ідеї і як їхні «дєди ваєвалі»? В далеких 1940-х, коли у склад Валлонського легіону, який входив до дивізії СС «Вікінг», попросилися російські емігранти із монархічної організації «Россійскій імпєрскій союз». Легіон формував союзник Гітлера – лідер бельгійської партії «Рекс» Леон Дегрель. Він погодився взяти і росіян, про що згодом не раз пошкодував – на Черкащині «вєрікоросси» проявили себе як боягузи і стали вже подвійними зрадниками…
Російські гітлерівці зазнали краху на Черкащині
Власне, все розпочиналося з ідеї монархіста Ніколая Сахновського за допомогою німецької зброї повернути Росії владу царя. Для цього й кандидатуру мав підходящу – далекого родича розстріляного більшовиками царя Миколи Другого – Володимира Романова. Той жив на еміграції в Європі, дружив з Гітлером і просто-таки втілював мрію «Россійского імпєрского союза» – повернутися до Москви на білих конях, впряжених у розкішні карети. Але для цього російським найманцям-есесівцям треба було виконати чорнову роботу – потрудитися на інтереси нацистського Рейху. Відібрані до Валлонського легіону росіяни спочатку досить активно воювали на Кавказі – проти ненависних «дітей гір» ті, хто завжди вважав Кавказ «зоной рассійскіх інтєрєсов», билися із задоволенням. Коли ж перекинули в Україну, спочатку під Слов’янськ на Донбасі, а потім під Черкаси на Дніпрі, есесівці-«вєлікоросси» почали «здуватися», стали тихішими води і нижчими трави – боялися занадто активних українських партизанів. Сахновський фіксував для себе те, що черкаські партизани в основній своїй масі воюють не за владу комуністів, а просто проти гітлерівців. Заграючи з партизанами, Сахновський, якого призначили комендантом сіл Байбузи і Мошни, розпорядився відкрити у Байбузах швейну і сапожну майстерню, млин, майстерню по виготовленню відер… Населення, зайняте роботою, отримувало зарплату в рейхсмарках – тож домовилося з хлопцями у лісі: «Валлонію» поки що не чіпать. Водночас партизани і їхні «агенти» в Байбузах почали «оброблять» росіян, схиляючи до переходу на свій бік…
Сучасні російські ідеологи неонацизму, зокрема, письменник і громадський діяч РФ Вольфганг Акунов романтично описують, як «русскіє дружиннікі» бригади СС «Валлонія», «облєдєнєлиє под дождьом, которий пошол срєді зіми», рушили у свій останній похід біля села Деренківець під Корсунем, нарвалися на радянських солдатів. Сам Сахновський так розповідав про ті останні хвилини: «Когда распахивались пиджаки или шинели моих добровольцев, были видны вышитые на груди Православные Кресты – Российского Народного Ополчения, истекавшего кровью, не успев встать на ноги…»Сахновський же збирав селян, розповідав їм, як буде добре, якщо в Україні правитиме російський цар, роздавав селянам російські прокламації з розповідями про «майбутнього монарха» Володимира Романова. Заодно складав список з радянських військовополонених – тих, хто, як йому здавалося, готовий піти служити в «Русской народной дружинє», формування якої проголосив, попередньо узгодивши це під час поїздки до Берліна. Першим «ополчєнцам» вручав трофейну червоноармійську форму, на яку замість радянських відзнак розпорядився нашити хрести з написом «Сім побєдіши»…
Правду ж того, як було насправді, знаходимо у книзі «Російська кампанія 1941-45 рр», написаній лідером бельгійської нацистської партії «Рекс» Леоном Дегрелем, який командував солдатами бригади СС «Валлонія» під час прориву з котла, європейськими істориками названого «Черкаським», а радянськими – «Корсунь-Шевченківським»…
Леон Дегрель (на передньому плані, біля гармати). Околиця села Деренківець Корсунь-Шевченківського району
Ось як описує справжню поведінку «мужествєнних вєлікороссов» цей офіцер армії Гітлера: «В ніч з 1 на 2 лютого 1944 року ці росіяни, які обслуговували наші гармати, тихо поповзли, як вовки, до Вільшанки. Славного хлопця-валлонця, як був у караулі, тихо вбили ножем в спину. Колона втікачів, переступивши через теплий труп, спустилася у рів і перетнула річку. Тепер навпроти нас було п’ять десятків втікачів, які жили у Мошнах три місяці, знали наші позиції, наше озброєння, командні пункти, телефони і радіо. У розпорядженні радянського командування опинилося 50 провідників…»
Тобто на вічно улюблені фрази російських пропагандистів про «вставаніє с колєн» можна не звертати уваги – як стояли російські зрадники на колінах перед Гітлером, так на колінах і перебралися знову до Сталіна. Яке там «Сім побєдіши» і геройське «істєканіє кров’ю»!..
До речі, у книзі Дегреля міститься дуже багато цікавого для розуміння того, що відбувалося у «котлі» на Черкащині взимку 1943-44 років. Він описує не тільки прорив з котла десятків тисяч есесівців, що абсолютно спростовує радянські міфи про абсолютну перемогу під Корсунем. Розповідає про те, як насправді (а не як в радянських байках про подвиги голіруч) були озброєні червоноармійці: «Ми захопили вражаючий арсенал в Закревках (сучасний Черкаський район – А.З.) Привели більше 30 полонених росіян… Вони мали ультрасучасні автомати з магазином на 70 патронів. А у вкритих вошами речмішках за спинами у них було все, з чим можна воювати тиждень-два, засівши десь у лісі…»
Леон Дегрель під час прес-конференції у Берліні, на фоні власних фото з-під Черкас…
Розповів про методи впливу росіян на гітлерівців, які були в «котлі»: «Двох із наших солдатів, взятих у полон у Лозівку, привели на КП радянського генерала. Він напоїв їх чудовим шампанським, набив кишені шоколадом, а потім наказав відвезти до наших позицій…» Так намагалися переконати інших з «Валлонії» і «Вікінга», що варто здатися і знайти тепло і делікатесні генеральські харчі. Насправді ж, як описує Дегрель, у взятих у полон простих радянських солдатів завжди знаходили один і той же комплект харчів: шмат цвілого хліба, соняшникове насіння і наламані десь у полі качани кукурудзи… Москва тратилася на зброю, а не на їжу для гарматного м’яса.
Офіцер «Валлонії» з сумом згадував про те, як у бою біля смілянського села Теклине проти них кинули… жінок-солдатів. Дегрель із захопленням описує, як геройськи билася і загинула одна з них – з красивими веснушками на обличчі…
Розповідає про тяжкий бій за Старосілля в Городищенському районі, коли «Валлонія» йшла на прорив. Саме село взяли менш, аніж за годину, але жортокий бій розгорнувся за висотку з млином на ній на західному боці Старосілля. З болем пише, що бельгійці гинули від кулемета, який бив з млина фламандського типу – такі, як у них на батьківщині…
Після прориву з котла на Дегреля чекав особистий літак Гітлера на аеродромі в Умані – разом з командиром «Вікінга» Гербертом Гілле його відвезли у ставку фюрера в Східній Прусії. Гітлер нагородив Дегреля за Черкаси «залізним хрестом», а вже в наступні дні Леон Дегрель давав інтерв’ю сотням журналістів у Берліні й Парижі, а потім у Брюсселі – всюди розповідаючи про жахливий «Черкаський котел»…Дуже цікавий опис ночі перед останнім, рішучим кидком на прорив з оточення: «Знищили всі архіви, всі документи. Зберегли тільки прапори, які наші ротні командир из перших днів відступу носили обмотаними навколо тіла…» Кинули декілька тисяч (!) автомобілів з сейфами, посудом, кріслами,особистими речами, навіть аккордеонами, губними гармошками, милом, шампунями, серветками і салонними іграми… Особливо шкодував за розкішними командирськими авто, автомобілями, обладнаними під пересувні рентгенкабінети і хірургічні операційні. З гіркотою писав про це: «Ми тягли з собою мотлох цивілізації, а кішкоподібна орда, яка нас переслідувала, мала легкість і стійкість варварів. Наша поразка була поразкою занадто добре оснащеної армії, яка погрязла у своїх обозах…» Ось як оцінює втрати однєї «Валлонії»: «Нас прибуло до Дніпра у листопаді 1943 року дві тисячі солдат, до кінця прориву ми зберегли 632-х…»
Яким було подальше життя згаданих у публікації людей?
Леон Дегрель зі своєю «Валлонією» воював до кінця. 8 травня 1945 року, коли з радіоприймачів звучало повідомлення про капітуляцію, він випив французького коньяка, з’їв сендвіч і вдягнений у мундир з орденами, сів у літак. Його «Хейнкель» вилетів з Нідерландів на Іспанію – при тому, що наперед було відомо: від Осло до Піренеїв – 2150 кілометрів і палива на останні 50 км не вистачить. Літак впав у море, але Дегрель вижив і його підібрав катер іспанської берегової охорони. Жив він довго, займався активною громадською діяльністю, писав книги, дружив з актором Ален Делоном. Часто згадував Черкащину і розповідав Делону під час зйомок фільму «Зорро» про «довжелезні українські села, з побіленими хатами – з коричневими ставнями на вікнах, прикрашеними голубками. Про величний Дніпро між полями із соняшниками, про красивих, високих українок». Можливо, тому, коли Леона Дегреля вже не стало, старий Ален Делон зібрався приїхати до України і навіть жартував, що не проти одружитися з українкою?..
Леон Дегрель з Ален Делоном під час зйомок фільму “Зорро” в Іспанії
Володимир Романов, якого російські гітлерівці збиралися посадити на трон штиками солдатів, невдалий набір яких розпочинали на Черкащині, зумів втекти з палаючого Берліна 2 травня 1945 року. Жив за океаном, помер після розвалу СРСР, у 1992 році, прямо під час виступу у США, де закликав місцевих російських емігрантів скинутися грошима на «вставаніє Россіі с колєн». Соратник Гітлера похований з почестями у Петербурзі, де на той час у мера Собчака комітетом зв’язків із закордоном керував відставний кадебіст Володимир Путін…
Нині живі нащадки Романових висловили гарячу підтримку анексії Криму. 62-річна донька Володимира Романова Марія цього літа приїде в Крим на святкування на честь 100-річчя кримської подорожі імператора Миколи Другого. А 90-річний Дмитро Романов вже відмітився тут офіційним візитом і придивлявся до покинутих українцями будинків на окупованому півострові.
Ніколай Іванович Сахновський на відміну від своїх «орлів», які розбіглися під Мошнами, теж вийшов з оточення. Після програної Гітлером війни есесівець втік до столиці Аргентини – Буенос-Айреса. Видавав монархічну газету «Русскоє слово», керував місцевим «Россійскім Імпєрскім Союзом-Ордєном», написав книгу «Святая Русь», у якій хвалився: «Русское Православное Царство сложилось, устояло и развилось в Империю мирового значения в первую очередь потому, что русский народ с самоотвержением служил наиболее высокому абсолютному идеалу — идеалу Правды Божией. Эта служба покоряла соседние племена, сливая их всех воедино».
У 2014 році ці слова підняли на прапор новітні російські нацисти «Імпєрского лєгіона», які захотіли «сліть воєдино» Росію з окупованими українськими землями. Як і сім десятиліть тому, їхнє «вставаніє с колєн» за рахунок сусідів не вдалося…
