Сьогодні Черкаси святкують 730-ту річницю від дати заснування міста. І поки вчені “ламають списи”, доводячи свої версії про справжній вік Черкас – 630 років місту чи вся тисяча – “Рідна Черкащина” пропонує зануритися в історії порівняно недавного часу – 1970-ті роки ХХ століття. Місто абрикосів і “втрачений Едем” – Черкаси у сприйнятті відомого режисера Сергія Проскурні (газета “День”, 2013 рік).
Абрикосове Дао
Черкаси. Рік заснування — 1284. Статус міста з 1795 року. Площа — 69 км2. 286452 мешканці. Розташування — на правому березі Кременчуцького водосховища, у середній течії Дніпра.
Сергій Проскурня — театральний продюсер і режисер. Народився у Львові. 56 років. Наразі працює в Черкасах над постановкою драматичної поеми-тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас».
ЖОВТІ ТРОТУАРИ
— Сергію, коли ви переїхали до Черкас?
— 1968 року зі Львова. Мені тоді було 11.
— Що вам тоді одразу впало у вічі?
— Черкаські абрикоси. Львів — місто кам’яне, старовинне, місто-скриня, місто-декорація, насичене каменем. У Черкасах — маленькі будиночки й сади, і всі тротуари в липні засипані абрикосами. Жовті тротуари. Це сталий спогад: смак абрикос, оксамит абрикосової шкірки і юнацьке здивування від того, що ніхто не збирає і всі топчуть ці фрукти, які у Львові ми собі могли дозволити вряди-годи. Один соціальний штрих, але він про багато речей говорить: на ринку відро абрикос коштувало 15 копійок, а у Львові за кіло просили півтора карбованці. Батьки були в захваті від того, що в Черкасах всього дуже багато і все дуже дешево. Уявіть собі: чотири магазини «Дари лісів», де не тільки продавали ягоди й гриби у будь-якому вигляді, а й ведмежатину, лосятину, куріпок, тетеревів. Неймовірне козацьке місто з низькою архітектурою, дуже багато неба і Кременчуцьке водосховище, яке недавно залили. У водосховищі було багате риб’яче життя: адже під водою опинилися оселі та цвинтарі. Соми, які чистили воду, виростали за два-три роки до неймовірних розмірів. Я бачив сома 4,5 метри завдовжки. Просто акула. Його сокирою рубали.
— Ви описуєте це, наче втрачений Едем.
— Так, бо в СРСР на початку 1970-х почалася реформа, коли позакривалися політичні табори. І вся військова братія, яка охороняла ті табори, з Магадана, Норильська та Колими посунула туди, де тепло і багато — в Україну. До Черкас їх прибуло 17000, плюс родини. Довкола почали з’являтися колимські, магаданські будинки. Вони й досі так називаються. Вони приїхали з величезними грошима, ціни підскочили, і вже 1972-го відро абрикосів коштувало 1,50.
— Хоча ціни змінилися, але ж місто нікуди не зникло. У вас там досі мають бути свої улюблені місця, інтимні маршрути, котрі ніякій девальвації не піддаються.
— Слово «інтимний» тут домінуюче. Це ті місця, де ми гуляли з моєю дружиною. Ми познайомилися, коли нам було 11, і з цією жінкою я досі в шлюбі. Я в Черкасах багато ходжу пішки — зазвичай повз ті дерева, під якими ми цілувалися. Інколи телефоную їй і кажу: «Пам’ятаєш оту яблуню? Вона вже дуже постаріла і половина гілок сухі, ніхто не обрізає і вона виглядає такою нещасною, навіть трагічною». А вона відповідає: «Так, а ти подивись на себе в дзеркало». Другий маршрут — найкращий черкаський парк, який досі називається 50-річчя Жовтня. Це по суті, старий сосновий гай, перетворений на парк. Його навіть колись висували за архітектуру на Шевченківську премію. Фантастичний ландшафт. Колись у ньому стояв готель «Турист», де жили артисти й режисери, що приїздили в Черкаси на зйомки. В Черкасах любили знімати «Мосфільм», «Ленфільм», студія імені Горького. Так ось, парк — це історія мого мистецького становлення. Я тоді готувався до вступу в школу-студію МХАТ. Ти йдеш доріжками парку і знаєш, що зараз за цими буйними кущами жасмину відкриються старі корабельні сосни, невеличка сцена, і там стоятиме Ія Савіна, чекатиме, коли я підійду до неї з гігантським букетом білих тюльпанів. І вона дві години в своєму номері слухатиме, як я читаю Пушкіна. Оскільки там зараз усе зруйновано, намагаюся туди взагалі не ходити.
— Але руїни можуть бути по-своєму привабливі.
— Зараз мене, наприклад, цікавить покинута промзона в центрі міста — тютюнова фабрика, закрита вже 8 років. Вивезли все залізо, нема освітлення, територія руйнується, бо взимку будинки не опалюються, і вони у серпні ще тримають зимній холод. Але ж там — до 8000 квадратних метрів площі. Є склади, гаражі, в цехах можна влаштувати галереї і театральні сцени. Ми вже знайшли приміщення для малої сцени — кубічний ангар 16 на 16 на 16 метрів, куди заїздили машини для завантажування. Намагаюся переконали керівництво міста в тому, що цей простір треба віддати молоді, перетворити на мистецький центр.
ГЕОМЕТРІЯ
— Якщо подивитися на місто звіддаля, у верхньому і в горизонтальному ракурсах, то яка картина постане?
— Черкаси будували козаки і італійці. Це одне з перших міст, побудоване по квартальній системі. Одеса і Манхетен були потім. Вулиці та квартали — вздовж і впоперек Дніпра. Часом люди домовляються як в Одесі — на розі певних вулиць. Правда, італійці, що зробили центр вздовж ріки на високому березі, не передбачали, що буде такий розвиток: абсолютно чіткий хребет приросте хаотичними спальними районами на заході. А на півдні — хімзавод. І вертикаль міста — це не будинки, а димарі «Азоту». З них часом іде яскраво-рожевий, або помаранчевий, або сизий дим. Тож, якщо під’їжджати до Черкас з боку дамби, то це спочатку велетенське свічадо води, в якому відбиваються хмари і сонце, і потім, коли ми наближаємося до правого берега, бачимо, що з цього моря зелені височіють білосніжні будинки. Біле місто в зеленому морі. І одразу на півдні виринають ці страшні димарі. Вони настільки високі, що їх видно з будь-якої точки.
— Такий внутрішній дисонанс…
— Але принаймні сірі спальні райони можна розмалювати, прикрасити етномотивами, які людям даватимуть відчуття радості. Місто треба декорувати.
КЛАСОВА СТРУКТУРА
— Які люди живуть тут?
— «Сибіряки», про яких я казав, старіють, ходять по вулицях, ледь пересуваючи ноги, а на обличчях у них такий вираз, наче їм весь світ завинив. Є — і це теж старі обличчя — корінні місцеві черкасці. Як там у Позаяка: східняк — теплий, товстий, західняк — худий і слизький, а всі ми — народ український. Це теплі люди, з покрученими артритом руками, з худими шиями, навіть якщо тіло дебеле, це козацькі постави. Їх можна уявити, скажімо — чоловіків у кунтушах, а жінок — в очіпках. Перекупки на ринку —яскрава ілюстрація місцевого архетипу.
Щасливі бабусі — ті, що просять подаяння, і ті, що продають квіти в центрі. Вони завжди усміхнені. Перші всіх хрестять, в спину тобі за 50 копійок ще довго кричатимуть: «Хай Бог тебе боронить! Здоров’я, дитинко! І всім твоїм здоров’я!» Ціла симфонія! А в других можна купити розкішний букет польових квітів за 5 гривень — у Києві він коштував би мінімум 50. Ось знову відчуття, що цей черкаський демократизм цін має стосунок більше до естетичного, аніж до матеріального. Це ментальність, яку знищити неможливо.
— Що з молодшими поколіннями?
— Спочатку маємо певний пробіл, бо нові черкаські буржуа на вулицях не з’являються. Вони їздять на машинах. Вони непомітні, але їх багато. Наш середній клас часом можна зустріти на відкритті нового супермаркету — приходять туди заради корпоративної підтримки бізнесу — а також на джазовому фестивалі. Вони не вірять, що в театрі може бути цікаво, тому відвідують тільки джазові вечори. Які, на щастя, проходять в театрі.
А з молоддю цікава історія. Перша категорія — це ті, кого можна умовно назвати ботаніками. Вони їздять на роверах, часом дуже симпатичні, незважаючи на окуляри і смішні стрижені потилиці. Друга група — сільська молодь, яка сприймає Черкаси як транзитний пункт перед Києвом. Всі вони мріють бути там. А в Черкасах вони вступають у виші, шукають квартири або гуртожитки, живуть своїм сільським укладом — зібратися біля клубу, чекати, коли почнеться дискотека або коли вона закінчиться, довго нікуди не розходитися. Дивовижна спільнота. Хлопці в спортивних штанях і кросівках, а влітку — у в’єтнамках. На ровери у них нема коштів, аби на пляшку пива вистачило. Дівчата ходять на дуже високих підборах, прикрашають себе неймовірно — вішають на себе все, що можна повісити, розмальовують нігті, макіяж майже африканський. Але це лише одна соціальна група. У місцеві коледжі і університети — Національний і колишній Політехнічний — поступає сила-силенна дітей, натовпи. Загалом, молодь у Черкасах фантастична.
ДАО
— Ви поїздили по світах, тож маєте можливість порівняти. Чим саме унікальні Черкаси?
— Це місто з дуже сильним Дао (в перекладі з китайської — «шлях» — філософсько-етична доктрина, в основі якої лежить принцип недіяння як заперечення цілеспрямованої діяльності, котра суперечить природному ладу речей. — Д.Д.). Я об’їздив всю Україну, але не знаю жодного іншого міста, де люди були б такими спокійними і індиферентними. Тут найменше повідомлень карної хроніки. Я настільки не потрапляю в цей ритм, що почуваюся інопланетянином. В Черкасах натовп тільки на ринку. Є поодинокі перехожі, які йдуть під абрикосами и по абрикосах. Черкасці нікуди й ніколи не поспішають. Жінки можуть зустрітися і забути на півтори години, що вони на вулиці: посеред тротуару стоять і просто балакають, розповідають одна одній про все на світі і ні про що. Я знайомий з Борисом Юхном. Він надзвичайно цікавий краєзнавець, носій такої інформації про театральне життя міста, яка нікому не відома. Але він равлик. Дуже багато знає і не хоче про це говорити. Пише і видає книжки, але накладами 300—500 примірників. Знову-таки, це його Дао. Він людина у собі — просто зберігає знання. Мені його треба елементарно за гонорар запросити попрацювати над історичною довідкою про театр Черкас для нашого сайту. А він цей історичний контекст не віддає, ми просто не можемо зустрітися. Домовляємося, передомовляємося, вибачаємося… Це теж така черкаська риса. А ще сидіти на лавочках нескінченно, ось, бачиш, цей пішов, а в нього там… а пам’ятаєш, у його бабусі… І це півдня. Ніде такого не зустрічав.
— Наскільки це місто вільне? І в чому ця свобода проявляється?
— У цій демонстрації абсолютної невимушеності й незалежності. Тій жінці ніхто не може сказати, щоб вона відійшла і не стояла посеред тротуару. Тут інша проблема: вони в цьому власному Дао не помічають, що можуть бути незручними для когось, що вони таким чином можуть утискати чиюсь свободу. Їх це абсолютно не обходить. Оцей спокій, внутрішня рівновага і незалежність часом обертаються тим, що це цілковито соціально неактивні люди. Невідомо, що має статися, аби вони піднялися і проявили свою позицію. Суспільний сектор в Черкасах мізерний. Там має бути більше Львова, більше громадської активності.
РУШНИК
— Чи є в цього, як я розумію з ваших слів, доволі прямолінійного міста, власна міфологія?
— В мене свої міфи про Черкаси. Тут у 1859 році Шевченко сидів у каталажці за богохульство, поки його не викупили, хабара не дали начальству. Цей будинок зберігся. Тарас Григорович тоді реально злякався, зрозумів, що за ним не просто слідкують, але й можуть позбавити волі у будь-який момент. Друзі йому сказали — тікай, бо тобі в Україні місця не буде ніколи. І як переконати державних мужів в тому, що Черкаси повинні розвивати бренд Шевченка? На ньому одному можна створити образ міста. Ну, а містики тут ніякої нема: для цього Черкаси занадто прямолінійні.+
— Тож яка метафора найкраще пасує Черкасам?
— Тільки естетика: завдяки абрикосам навесні це місто-сад, місто-квітка з білими будинками і одним дуже маленьким магазинчиком українських сувенірів. Так: для мене Черкаси — райський білий рушник, із тонким, ледь помітним візерунком.
