charivne.info
Давно хотілося втілити в слова роздуми про всю цю черкаську катавасію з “Прозорро”, частиною якої волею випадку мені довелося стати. Адже вона є не просто випадковим каменем спотикання на перехресті чиїхось інтересів, і навіть не причиною конфлікту між “так званою громадськістю” та представниками нинішньої міської влади. Це скоріше наслідок величезної світоглядної прірви, яка пролягла між ними. І не тільки в Черкасах, а нині по всій Україні.
В уявленні можновладця – не зважаючи чи то він носить ініціали О.Р. чи А.В. – представник влади наділений можливостями, які дозволяють йому робити те, що він вважає за потрібне. Такий собі “каліф-на-годину”, якому ця влада дісталася не просто так, а через тяжку політичну боротьбу, непрості, а часом і принизливі домовленості, і часто – фінансові зобов’язання за підтримку у певних колах. Не дивно, що дістаючись нарешті до влади, така людина прагне сповна сплатити борги, отримати свої “бонуси”, вважає себе господарем ситуації і не готова зважати на занудливе дзижчання тих, хто називає себе “активна громадськість” і з якогось дива пхає носа в ті сфери, які традиційно не для сторонніх: бюджет і його витрати.
Такий можновладець “любить” місто, як уміє: поява лавочок і зупинок, фонтанів і відремонтованих доріг – все це здається йому 100% доказом цієї любові. При цьому якість і естетична привабливість всього вищезазначеного не мають принципового значення і зумовлені вибором “найкраще з найдешевшого”, бо… витрачання бюджету має приносити користь головному Папі та іншим “отцам города”.
Такого можновладця найкраще описує категорія “хоч і краде, але щось робить” і він безсумнівно є одним з найпопулярніших образів чиновника дореволюційної епохи. Не треба вважати, що він зовсім не пам’ятає про своїх виборців. Ні, він переживає за свої “рейтинги”, але в його уявленні виборець – змучений життям і бідністю, недалекий і легковірний українець, якому потрібно більше пільг, “хліба й видовищ” і абсолютно по-барабану, як влада проводить торги. І в цьому, нажаль, є свій сенс.
Справа в тому, що для великої частини наших співвітчизників корупція – така ж природня частина влади, як дощ восени. “Звісно, всі вони крадуть. Але ж цей хоч щось робить!”, – багатозначно кажуть вони і сідають за перегляд чергового телешоу зі спокійною душею. Адже в місті нарешті з’явився господар! Тобто, я більш ніж переконана, що нинішня ситуація у якомусь 2010 чи 2012 році сприймалась би як парадіз та процвітання. Але після 2013 все змінилося, і вимоги до врядування суттєво зросли.
У країні з’явився цілий прошарок людей, яких вже не влаштовує просто споживати те, що їм виділяє з барського плеча влада. Бюджет вони сприймають не як “гроші, які спустилися з неба”, а як власну кишеню, в якій дано право ритися різним посадовцям. І, звісно, що при такому розкладі, люди хочуть бачити, що саме з їхньої кишені витягають і куди віддають, за якими цінами купують те, чи інше і не готові миритися з тим, що частина грошей з їхніх кишень перекочовує в чужі просто так. Владці у світогляді цих громадян – лише найняті менеджери, які мають управляти певними процесами за певну зарплатню. Уявіть, що ви найняли прораба робити ремонт у вашій квартирі, а він не хоче з вами обговорювати ні якість матеріалів, ні дизайн, ні постачальників. Ще й грубо дає зрозуміти, що оскільки ключ від сейфа у нього в руках, то вам варто вести себе скромніше, бо він викличе поліцію. А якщо вам не подобається його робота – йдіть у суд. Чи довго ви б це терпіли?
Отже, перші і другі українці хоч і живуть в один часовий проміжок на одній території, але ментально знаходяться в двох різних вимірах: феодально-радянському (де влада – все, ти – ніхто) і сучасному інформаційному (де переважає сервісний підхід до влади і право на інформацію). Світогляд перших змушує думати, що всі, хто виступає проти них насправді слідують таким самим меркантильним інтересам: або самі хочуть відломити частинку пирога, або хтось їм платить за “шатаніє” ситуації. Просто інших варіантів активності в їхній картині світу не існує! Світогляд других дозволяє спокійно тиснути на владу, відчуваючи свою внутрішню правоту. Оскільки вони дійсно б’ються за свої інтереси, тільки ці інтереси полягають у створенні простих і прозорих правил життя та гідного ставлення “найнятих менеджерів” до своїх роботодавців.
Хто з них більш реально оцінює ситуацію? Перші можуть ще деякий час опиратися реформам, чіплятися за прогалини в законодавстві, недолугу роботу правоохоронних органів та пасивність основної частини “електорату”. Їм безсумнівно вдасться “освоїти” з вигодою для себе ще якусь частину спільних коштів городян, впроваджуючи ручне керування і “справедливе” розподілення підрядів між основними сторонами впливу. Але стратегічно все це лише намагання будувати загородку від морського припливу: опиратися прогресу у вигляді електронних систем чи намагатися годувати нафталіновими істинами людей з новим світоглядом довго не вийде. Занадто швидко зараз ідуть розвиток і глобалізація, які рано чи пізно поглинуть Україну. Прихильники моделі “краде, але й робить” ніколи не вийдуть захищати своїх улюбленців (хіба на платні мітинги). Носії ідеї нової України йдуть під кулі з дерев’яними щитами. Навіть не сумніваюся, за ким перемога. Все питання в часі і в ціні.
Голова ГО “Молода Черкащина” Вікторія Феофілова
