Золотонісці ще довго лікуватимуть рани, нанесені буревієм у перший день липня. Сотні повалених та понівечених дерев, розкриті будинки, сараї, зруйновані паркани, пошкоджені автомобілі. На превелике щастя, обійшлося без людських жертв. Найбільше постраждали від стихії літня жінка, яку зачепило падаюче дерево, та двоє дітей – 10-річний Андрій і його старша сестричка Аня. Їх привалила стіна господарської будівлі на території школи №5. І важко сьогодні навіть уявити, як би розвивалися події і що б сталося з цими дітьми, якби поруч не було Владика Шульги, котрий кинувся звільняти їх з-під завалу.
З цим худорлявим сміливцем ми познайомилися вже через 2 тижні після трагедії, дякуючи начальнику служби у справах дітей, молоді і спорту Віктору Харіну. Невеличкий на зріст, нічим не примітний восьмикласник СШ №1 не розгубився у критичній ситуації і вчинив, як справжній чоловік. Трапляється, що й дорослі іноді кидають друзів у біді напризволяще, і докори сумління їм не заважають з цим жити. Пригадую, кілька років тому увечері у місті злодії до смерті побили молодого хлопця, відібравши у нього всього 20 гривень, щойно знятих у банкоматі. А був же він не один, з товаришем, який кинувся навтьоки і ліг спокійно спати, залишивши друга замерзати у холодну пору.
Того фатального дня Владик, Аня, Андрій та Саня бавилися, як і зазвичай, на спортивному майданчику зош №5. Десь неподалік, на шкільному подвір’ї, гуляв із сусідом і 8-річний Богдан, молодший братик Влада. Мама Лідія Василівна дозволила хлопцям лише під вечір піти розважитися. Медик за освітою, вона оберігала дітей від прогулянок на пекучому сонці. А 1 липня воно пекло немилосердно. Та й що за байдикування протягом цілого дня? Повинен бути порядок змалку і раціональний час для всього. Близько сьомої, як пригадує Владик, небо враз затягло хмарами, і почало летіти листя з дерев. Не встигли діти й оком кліпнути, як очманілий вітер вже метав по майданчику шифер, з неба сипало градом і боляче стьобало дощем. Вітрюган завивав і гнув дерева, як травинки. Над головами вже кидало гіллям, шматками зірваного шиферу та металу. Осатанілий вітер перетворився у справжнє торнадо. Аби вберегтися від негоди, діти вчотирьох побігли до складу і знайшли прихисток за однією із стін будови. Буревій скаженів, ніс межи очі пісок, пиляку, галуззя, дрібне каміння, розбиваючись об перепону, де стояли налякані хлопці та Аня. Владик закрив очі. Не витримавши натиску, стіна почала завалюватися. Аби вітер не підхопив і його, як билину, хлопчик вчепився руками за молодий горіх, що ріс поруч. За кілька хвилин, що здалися вічністю, буря вщухла. Хлопчик розплющив очі і побачив, що від їхнього сховища лишився лише куток, де він стояв, а з-під цегли видніються тіла його друзів. Першим він звільнив Санька. Той підхопився на ноги і подався додому. Його поведінка дещо здивувала Владика. Вже згодом він запитав у мами: «Чому він не став допомагати мені відкидати інших?» На що мама відповіла, що той просто перебував у шоковому стані, сам не розуміючи своєї поведінки.
Як тільки погода зіпсувалася, Лідія з чоловіком Віталієм кинулися шукати дітей. Батько – в один бік, мама із сусідкою – в інший. Про небезпеку не думали, весь час телефонуючи дітям. Куди бігти – у мороці було важко зорієнтуватися. Та Влада батько знайшов першим, той відкидав цеглу. Руки в крові, а з-під завалу видніється чиєсь тіло. «Богдан…» – мелькнуло у голові. Але часу для роздумів не було, кинувся допомагати синові. Відкопали Андрійка, а його сестричка Аня весь час благала: «Владе, не кидай мене, допоможи! Допоможи!» Дівчинку визволяли разом. Віталій взяв на руки окривавлене тіло хлопчика, а його сестричка вчепилася за руку і стрибала на одній нозі поруч. На іншу не могла стати. Оминули будівлю школи. З ганку почули голос Богданчика: «Тату, тату, ми тут!» Сповістили мамі і сусідці, щоб верталися додому. Жінки стали на роздоріжжі вулиць, виглядаючи, звідки йтимуть діти.
– Коли ми їх запримітили, – пригадує Лідія Василівна, – кинулися навстріч. Очі наймолодшеньких були великими, заокругленими, як у наляканих кошенят.
– Забирай наших, – кинув Віталій дружині, – а я цих в лікарню!
На краю вулиці Баха стояло кілька машин, але водії боялися їхати між падаючими деревами. Чоловік став просити відвезти дітей. Хтось кинув, глянувши на Андрія: «Куди ти його, він же уже жовтий». Та один згодився. Доставили братика і сестричку у приймальне відділення Золотоніської ЦРЛ. Ці дорогоцінні хвилини і людська небайдужість зберегли хлопчику життя. Віталій Васильович повернувся додому, переймаючись тепер уже за власних дітей. Сповістили мамі Андрійка та Ані, що діти – живі, але в лікарні. Наразі життя братика і сестрички у безпеці. Вони перебувають на лікуванні в обласній дитячій лікарні. Мама весь час знаходиться біля них, хоча на руках у жінки ще й хвора матуся.
Тієї злощасної ночі у родині Шульгів не спали. Після пережитого потрясіння сон не йшов. Не допомагали й заспокійливі пігулки. Тема буревію закрита, про нього намагаються не говорити. І я приношу своє щире вибачення, що змусила Лідію Василівну та Владика розповідаючи, знову переживати ці страшні хвилини. Пройшло три тижні з того кошмарного дня. Та й нині, снідаючи вранці з чоловіком, жінка зривається з місця, щоб пересвідчитися, чи вдома хлопці. Лідія Василівна разом із сином часто телефонують до Андрія в лікарню, цікавляться його станом. Якось потерпілий попросив дати слухавку дяді Віті: «Будьте моїм хрещеним, будь ласка». Ці слова застали чоловіка зненацька, на очі накотилися сльози: «Буду, ти тільки одужуй швидше».
Із шкільних предметів Владик Шульга найбільше любить фізкультуру та історію, мріє стати нафтодобувачем. Хоча таких родовищ у нашому краї і немає, та, впевнена, цей хлопчина доб’ється в житті свого. Якось у розмові батьки закинули Владові: «Пішов би з майданчика на дві хвилини раніше, і не довелося б усім таке переживати». На що хлопчик не по-дитячому серйозно відповів: «Я б пішов, а хто б їх тоді відкидав?..».
Алла Капля, тижневик “Златокрай”
спеціально для zolotonosha.ck.ua
