Так сталося, що 4 дні підряд я брала участь у 4 різних подіях.
По-перше: де була?
➡ 26го працювала в робочій групі Інша Освіта / Insha Osvita . Білорусько-українська команда обговорювала перспективи розвитку неформальної освіти в наших країнах.
➡ 27го відвідала круглий стіл “Громадська участь та локальний розвиток в Німеччині та Україні: Обмін досвідом”. Українські та німецькі експерти говорили про суспільні зміни в обох країнах.
➡ 27-28го пірнула в атмосферу 13-ї річної конференції Kyiv Dialogue / Kiewer Gespräche / Київський Діалог. Тема конференції була “Громадяни чи населення: хто і як має творити місто, в якому хочеться жити”. В Києві зібрались громадські активісти та представники муніціпалітетів з більш ніж 40 великих та малих міст та містечок України та Німеччини. В форматі Open Space вони ділились власним досвідом і творили нові ідеї співпраці.
➡ 29го поїхала спостерігати за першими виборами в ОТГ в село Ліпляве Канівського району. Дотрималась на дільниці до ранку, коли нарешті всі бюлетені були пораховані.
Тож за ці дні була можливість поспілкуватись як з експертами, які впливають на стратегії розвитку цілих країн, так і зі звичайними людьми, які просто живуть і роблять свою роботу.
Тож, висновки. Вони мої особисті, тож не претендують на новизну чи універсальність.
Які б зміни не відбувались в країні – спротив людей змінам закономірний. Єдиний спосіб зменшити рівень напруги та конфліктності в громадах – залучати людей до процесу перетворень на всіх етапах. В різних формах, які б дозволяли людям висловитись. З довірою до цих думок. Є ще, звісно, й тоталітаризм, там ніхто не протестує і всі згодні зі всіма, але то не наш метод )
Інша сторона постійних занадто повільних змін і відсутності відчутних результатів – то вигорання і апатія. Особливо громадських активістів. З’їхати в #зрада легко. Перебувати в #зрада цілком комфортно. Потрапити в астрал #перемога дуже хочеться. Тож важливо розвивати та підтримувати програми, які допоможуть громадським активістам не втрачати зв’язок з реальністю та наповнювати свої сили.
Ми мало знаємо, що відбувається в маленьких містах і селах. Їх проблеми і досягнення не дуже видимі. Але саме в них можливі унікальні проекти та цікавезні результати. Які можуть дати натхнення та сенси іншим. Які можуть пазл “українські зміни” зробити повним. Тому варто розвивати горизонтальні різноманітні обміни між малими громадами. Вже готую корисне для містян з Черкаської області 
😉
Нам не вистачає стратегів. Як серед влади, так і серед громадськості. Людей, які б вміли не тільки планувати тактичні кроки і швидкі перемоги, але й формувати візію своїм міст. Цьому варто вчитись, то не природна людська властивість. А щоб вчитись – треба усвідомлювати важливість цієї компетенції.
В людей треба вірити. Так, це важко. Сама знаю. Коли дивишся, як члени комісії, яку ти ретельно вчила, роблять дурню – важко. Коли бачиш, як натовп на громадських обговореннях кричить прогнозовану дурню – важко. Але треба. Бо коли у людей є шанс взяти участь в суспільних процесах – люди поступово вчаться, розвиваються і -змінюються.
Це і є той український бонсай – мистецтво вирощування громадян, а не населення, в громадах.
Тетяна Кавальчук, координаторка проекту “Київський діалог” в Черкаській області, допис у фейсбуку
