Зараз лише не під’єднана до всесвітньої мережі людина не чула закликів до того, що треба лишати зону комфорту, пінать себе, перемагати, ставати кращою версією себе і т.д. Тільки от в реальності я особисто таких людей, хто б прям круто вийшов із зони комфорту (в розумінні тренерів успіху) і не повернувся до неї, не знаю. Є такі, хто пише про це в тирнетах, а в реалі я бачу людей, які покращували себе і свої результати лише шляхом довгої і найчастіше багаторічної роботи над собою. Особисто я не вірю в ефективність тренінгів в стилі “змінити життя за тиждень” чи “обнулити за місяць в терапії”. Ми є продуктом своєї епохи, ми – дзеркало нашого соціуму і ми сума всього акумульованого нашими предками. Тому давайте глянемо правді в очі – поради англо-саксонських тренерів успіху мало працюють на наших просторах.
Чому? Та хоча б тому, що ми є першим поколінням, від якого відчепилась держава і державна влада. Якщо нашим дідусям-бабусям держава заповідала йти до колгоспного рабства, а нашим батькам – на заводи і фабрики, то нас вперше за майже сто років залишили в спокої. Хочеш – заробляй гроші, виходь заміж чи будь самотнім, а не створюй під держзамовлення “ячейку общества”, народжуй дітей або будь чайлд фрі, а не працюй інкубатором для нових солдат соціалізму, працюй і подорожуй одночасно, а не працюй на планову економіку від юності до цвинтаря.
І ми вже начебто стали на низькому старті, підготувались бігти до цього заманливого світлого майбутнього і тут виявилось, що насправді бігти можуть одиниці. Що все те провалля в колективній душі (за Дааном Ван Кампенхаутом) ніде не поділось, що ця чорна діра, залишена предками, продовжує висмоктувати з нас енергію і тягнути назад, що замовчуване, заблоковане, невіджите, невідгорьоване, невідплакане, невисловлене і заархівоване нашими дідами-батьками не дає нам жити згідно канонів цього нового цифрового суспільства, в якому хочеш – заробляй гроші, будуй бізнеси, подорожуй, і взагалі – будь мобільним, швидким і реактивним.
Бо за всіма еволюційними законами якщо стався колапс і еволюцію було штучно зупинено (а саме це і сталося з нашими предками з двох-трьох попередніх поколінь), то це внутрішнє провалля все одно доведеться чимось заповнити. І ми зараз, саме зараз робимо це через себе – відпускаючи на волю все закам’яніле в минулому, даючи йому місце у внутрішній реальності наших сімей, і навчаючись заново всьому, що втратили наші предки – належати собі, а не державі, мати право на вибір, будувати з чистого аркуша стосунки з дітьми, заробляти гроші, коли цьому не було кому навчити, жити без вічних спустошуючих сорому і почуття провини і ще багато чому ми вчимося щодня. Ті, хто хочуть змін, і так перманентно знаходяться за межами зони комфорту. Давайте не применшувати ролі цього навчання.
Олена Чернявська, фахівець із психогенеалогії, системний розстановник
