Це невмируче бажання тягти на цвинтар пластикові букети невгамовних кольорів – то яскравий, як китайські барвники, прояв культури імітації.
Культура імітації передбачає дві сторони: того, хто імітує, і того, для кого це робиться.
Імітація нападає по-різному. Людина на останні гроші або в кредит купує дорогий гаджет – імітує перед іншими свою заможність. Людина накладає на себе тонни косметики – імітує перед іншими свою молодість. Людина пише в мережах виключно про своє красиве життя – імітує свою стовідсоткову успішність.
У випадку з пластиковими квітками ми імітуємо інше.
Любов, вдячність, пам’ять.
Приносячи раз на рік на могилу квіти, які протягом 365-ти наступних днів виглядають як щойно принесені – ми демонструємо іншим свою правильність як дуже-добрих-родичів-які-все-роблять.
Так, аби іншим було добре видно.
Бо як інакше показати сусідам по цвинтару (соррі )) в найпростіший та найдешевший спосіб, що ти приходив на могилу?
Справжні квіти – зав’януть, засохнуть, згниють. І всі (о, жах!) зрозуміють, що ти давно туди не приходив.
Посіяти травичку – треба косити. Якщо не косити – виросте, і всі допетрають, що ти давно тут не був.
Прийти просто на могилу і подумати, згадати – то капець. Бо як інші здогадаються, що ти тут був? Де довговічні докази?
Філософське таке явище. Про печальні неправильні пріоритети.
Тетяна Кавальчук, громадська діячка, допис у фейсбуку
