Сьогодні день народження Канівського заповідника. Та ще й не простий – 95 років. Причому так склалося, що в цьому році ювілей подвійний – 95 років від дня заснування і 50 років від дня поновлення. Нелегкою доля буває не тільки в людей. Заповідник створений у тяжкі часи розрухи після громадянської війни, пройшов складний шлях становлення, пережив війну, був ліквідований і знову відродився.
facebook.com/vitaly.grishchenko
Короткий нарис по історії заповідника.
30 липня 1923 р. Наркомзем УРСР підписав Постанову, яка дала початок створенню заповідника. Спершу він називався Державним лісостеповим ім. Т.Г. Шевченка. Кілька років тривала бюрократична тяганина та безлад, тому реальна робота почалася лише з 1931 р.
1930-ті роки були не найкращим часом для наукової та природоохоронної діяльності. Лісостеповий заповідник неодноразово намагалися то ліквідувати, то реорганізувати. Спробували об’єднати його з лісомеліоративною станцією, незважаючи на зовсім різні завдання двох установ. У грудні 1933 р. Лісостеповий заповідник злили з іншим, який знаходився біля Києва – Державним заповідником Дніпрової заплави “Конча-Заспа”. Так утворився Середньодніпровський заповідник. Але вже влітку 1934 р. заповідні землі в Кончі-Заспі відібрали: у зв’язку з переведенням столиці УРСР з Харкова до Києва вони знадобилися для побудови урядових дач. Заповіднику, як компенсацію, передали острів Заріччя на Дніпрі біля Канева.
29 червня 1939 р. Постановою Раднаркому УРСР заповідник був переданий Київському державному університету ім. Т.Г. Шевченка. З того часу він став базою для проведення наукових досліджень та навчальної практики студентів. Оскільки більше всього тут працювали біологи та географи, заповідник став називатися Канівським біогеографічним. Директором з 1 вересня був призначений О.П. Кришталь – згодом відомий український учений-ентомолог, завідувач кафедри зоології безхребетних університету.
facebook.com/vitaly.grishchenko
Під час окупації в роки війни заповідник не функціонував, його території входила до складу Канівського лісництва. Про ті часи й зараз нагадують залишки німецької лінії оборони на кручах правого берега Дніпра та в навколишніх ярах – окопів, вогневих точок, бліндажів. Для її створення було вирубано чимало заповідного лісу. Загальні ж збитки, завдані Канівському заповіднику, оцінювалися майже в півмільйона карбованців – були знищені споруди, пограбоване майно, загинули наукові колекції.
Одразу після визволення Канівщини у 1944 р. робота заповідника відновилася. Він знов увійшов до складу університету. Ще не закінчилася війна, а студенти та викладачі почали відбудовувати садибу заповідника, при цьому самі жили в землянках. Студенти не тільки проходили практику та збирали матеріал для курсових і дипломних робіт, але й виконували різні господарські роботи, працюючи з самого ранку до пізнього вечора. Вже в 1945 р. були відновлені перші житлові та лабораторні будівлі.
Коли нинішні студенти починають жалітися на недостатній комфорт та інші проблеми, варто пригадати, як тут проходили практику їх батьки й діди – у вільний від навчання час вони не відпочивали, а працювали на будівництві.
Не встигла закінчитися одна війна, як почалася інша – за існування заповідника. У 1948 р. його лісовий масив спробували відібрати, передавши до Держлісфонду, що призвело б до фактичної ліквідації заповідника. Тодішній директор П.М. Береговий на свій страх і ризик категорично відмовився виконувати урядову Постанову і надати відповідні документи та картографічні матеріали. Його підтримав ректор Київського університету В.Г. Бондарчук, науковці різних факультетів, Академія наук. Зрештою, спільними зусиллями заповідник удалося відстояти. На жаль, не надовго.
facebook.com/vitaly.grishchenko
29 серпня 1951 р. вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР “Про заповідники” за підписом Й.В. Сталіна. Вона констатувала, що мережа заповідників “необґрунтовано розрослась”, багато їх не мають наукової та культурної цінності і є зайвими. А далі покотилася руйнівна хвиля по владній вертикалі. 15 вересня 1951 р. міністр вищої освіти СРСР підписав наказ “скасувати як непотрібні” 5 заповідників, підпорядкованих університетам. Аналогічну Постанову “Про заповідники” прийняла Рада Міністрів УРСР.
Канівському заповіднику ще пощастило. З 1 січня 1952 р. він був реорганізований у навчально-дослідний лісгосп, залишився у складі Київського університету і продовжував виконувати функції бази практики та наукових досліджень. Заповідний режим, звичайно, було скасовано (втім, він і до того був дуже відносним, враховуючі тогочасні погляди на охорону природи та ще й тяжкі повоєнні часи), але ліс не вирубали, землі не роздали колгоспам. Коли постало питання про відновлення заповідника, майже все вдалося повернути. Майже – бо острів Заріччя потрапив у зону затоплення при будівництві Канівської ГЕС.
Боротьба за відновлення заповідника почалася невдовзі після його ліквідації, але тривалий час була безуспішною. М.С. Хрущов ставився до заповідників не краще за свого попередника. Керівництво університету та українські науковці неодноразово зверталися з клопотаннями про відновлення заповідника і навіть його розширення, але влада слухати їх не бажала. У 1967 р. ректор університету знову піднімає питання про надання Канівському навчальному лісгоспу статусу заповідника. Клопотання було підтримане відділом заповідників, пам’яток природи та дендропарків Держкомприроди УРСР, яке тоді очолював О.К. Ющенко.
facebook.com/vitaly.grishchenko
Цього разу справа нарешті зрушила з мертвої точки. 12 листопада 1968 р. виходить Постанова Ради Міністрів УРСР, якою було створено 4 заповідники – Карпатський, Поліський, Канівський, Луганський. Цю дату можна вважати другим днем народження заповідника.
Віталій Грищенко, заступник директора з наукової роботи Канівського природного заповідника
А як виглядав Канівський природній заповідник майже 40 років тому – можна переглянути за посиланням.
