Фотографує схід сонця та веселки над Черкасами, любить скуповуватися на базарі, читає українських поетів та мріє побачити всю Україну. У 2016 році американка Кортні Коупленд подала заявку на участь у програмі Корпусу миру. За рік вона була вже в Україні.
Як вдалося вивчити українську, різницю в менталітетах, національну їжу та багатогранні Черкаси – з Кортні розмовляли журналісти “Громадського: Черкаси”.
Перед тим, як стати волонтеркою Корпусу миру, я жила в Індіані. Там я працювала в молодіжній громадській організації. Мені подобалась моя робота, але не на сто відсотків. Думала шукати щось інше або ж продовжити навчання.
Одного дня я говорила з подругою, і вона сказала, що наша спільна знайома подала заявку до Корпусу миру. І я подумала: «ага, я це зроблю». Я вже знала багато колишніх волонтерів, знала про програму Корпусу миру. Я подала заявку і обрала сектор, в якому хотіла б працювати, – громадський розвиток.
Я пам’ятаю, як отримала мейл, а там: вітаємо, вашу кандидатуру розглядають на відправлення в Україну. Я це прочитала і подумала: де?
Тобто я знала, де Україна, я знала, що там є конфлікт, бо дивилася новини. Я знаю іспанську мову – працювала в Перу. Була в Мексиці, Панамі, Коста-Риці. Але я нічого не знала про цю частину світу.
Страх був. Але я боялася не конфлікту в Україні, а того, що поїздку можуть скасувати – я вже пішла з роботи, продала машину, тобто не було, куди відступати.
В Україну я прилетіла у березні 2017 року. Ще тоді подумала, що країна схожа на Америку: є дороги, будинки, автобуси, магазинчики. Насправді у мене не було жодних очікувань.
hromadske.ck.ua
Про Черкаси теж нічого не знала. Коли повідомили, що я їду саме сюди, я одразу почала шукати інформацію. Прочитала у Вікіпедії, що Черкаси – обласний центр.
Пам’ятаю, їхала з Києва по мосту і я була вражена тим, що річка така широка, ніби океан.
Я подумала: ого, це круто. А потім я побачила пляжі і подумала: я цілий день буду засмагати, це буде чудово.
Думаю, що потрапила саме в Черкаси, бо вказала, що мені цікава урбаністика, дизайн, самоврядування. Мої інтереси співпали із потребою місцевих організацій. Тут я допомагала в Агенції регіонального розвитку, а зараз – у громадській організації «Промолодь».
На роботі я іноді черлідер і кажу: «так, ти зможеш, це гарна ідея, чудово, давай». Проводила тімбілдінг для команди. Оскільки я вивчала управління, то знаю, як має працювати організація, яким має бути її планування, стратегування, бюджет. Допомагаю як консультант. А ще проводжу розмовні клуби.
hromadske.ck.ua
Нещодавно мені написав наш волонтер, який наприкінці місяця приїжджає в Черкаси. Він був стурбований, бо йому сказали, що тут не говорять українською. А я йому кажу: «Що? Я щодня говорю українською мовою і всі мої колеги говорять тільки українською». Він трохи заспокоївся.
Вчити українську я почала у 2016 році – слухала Ukrainian lessons podcast. Часто вчила мову саме в машині. Оскільки займалася кінним спортом, щодня їздила за місто на конюшні, і по дорозі повторювала: «Добрий день. Мене звати Кортні».
Після того, як пішла з роботи, повернулася у рідне місто Сакраменто. Там живе багато українців. Я пам’ятаю, як працювала у кафе і почула, як дівчина говорила українською по телефону. Я тоді ще в неї запитала, чи не українською вона говорить. На той час мені було важко відрізняти українську і російську. Уже зараз це очевидно.
Оскільки в Сакраменто багато українців, то для дітей вони організовують суботні школи. Батьки хочуть, щоб діти знали рідну мову. Пам’ятаю, це було заняття для п’ятого класу і я займалася разом із дітьми, було смішно.
Щоб продовжити вивчати мову, вже тут я зробила собі виклик – 30 днів української поезії.
У мене є блог. Я вирішила протягом серпня щодня читати вірші, писати короткий блог про автора, розміщувати текст вірша і англійський переклад. Якщо його немає, то сама його робила. Таким чином я прочитала 30 віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса, Марії Матіос, Івана Малковича, Сергія Жадана та інших.
Різниця, яку я бачу: тут на вулиці більше сміття. Дивно, що тут не сортують сміття. Людям треба звикати до цього.
Із сортуванням є проблема і в США. До прикладу, моєму тату не подобається сортувати відходи. Коли я вдома, то все сортую сама. Мабуть, усе залежить від покоління. Сподіваюся, наступне покоління все сортуватиме.
Коли я жила у США, треба було їздити машиною, бо відстані великі. Тут у Черкасах я майже завжди ходжу пішки: до роботи, магазину, пляжу.
У громадського транспорту є сильні і слабкі сторони. Мені подобається, що маршрутки часто їздять, і їх не треба довго чекати. У Сакраменто треба чекати транспорт 30 хвилин, а то і годину. Там де, я жила, взагалі не ходив громадський транспорт. Мені здається, що тут можна без проблем дістатися із однієї частина міста в іншу.
Однак я помітила, що транспортом складніше користуватися через високу підлогу. Я була у Кракові, то там трамваї більш пристосовані до потреб пасажирів.
Ще хвилююся, що транспорт швидко їздить, особливо коли переходжу дорогу. Пішохідний перехід є, але водії не зупиняються. І тому мені страшно.
Одного дня я ішла до пляжу і на парковці біля Любави помітила кошеня. Воно було налякане та дезорієнтоване. Я його підібрала, обробила від бліх, зробила щеплення і хотіла знайти кішці родину. Однак господарів знайти не вдалося, а з часом хазяйка квартири побачила, що кішка не шкодить, тож вона залишилася у мене. Назвала її Ліна – на честь Ліни Костенко.
На вулицях у США немає такої кількості безпритульних тварин. Вони живуть у притулках. У нас була велика просвітницька кампанія, щоб тварин не купували, а брали із притулків. Зараз це дуже популярний варіант. Щось подібне організовують і в Україні, але, напевне, на те, щоб це дало результат, потрібен час.
Тут я дізналася, як варити гречку. Зараз в мережі можна знайти статті про гречану кашу – це новий суперфуд, це щось модне. Серед веганів та вегетаріанців за кордоном вона популярна.
Я сама вегетаріанка. Знайти вегетаріанські страви не проблема, хоча іноді чую фрази на кшталт «це не м’ясо – це сосиска», «це не м’ясо – це рибка», «це не м’ясо – це курка».
Я дуже люблю купувати овочі та фрукти на базарі. Вони свіжі і величезні. Одного разу я навіть сфотографувала моркву, бо вона була розміром із руку.
Українська їжа смачна, але у США є великий вибір національний кухонь: китайська, японська, індійська, корейська, мексиканська. Там є різноманіття, бо багато емігрантів.
Тут мені не вистачає гострої їжі. Мої батьки навіть надіслали шість пляшок гострого соусу з Америки. Наш штат межує з Мексикою, тому ми звикли до гострої їжі.
В Америці ми не стоїмо так близько один до одного, бо цінуємо особистий простір. В Україні зовсім інакше. Я думаю, що всі американці нарікають на це. Іноді я іду по тротуару, а хтось іде назустріч. В Америці ми дивимося один на одного і я, до прикладу, відступаю трохи на право, а та людина робить теж саме. Таким чином можна розминутися. Тут це ніби битва: слабший має поступитися дорогою. Я думаю, це як війна. До цього треба готуватися. У мене серйозне обличчя – я готова (жартуючи).
Це ж саме я помічаю, коли стою у черзі. Якщо я тримаю дистанцію, хтось просто може стати поперед мене. Мені дуже незручно стояти так близько біля іншої людини – моє серце б’ється частіше, це не нормально. Це, можливо, трохи смішно, але для мене це важливо.
Я завжди кажу, що тут є мережа активних людей. Інші волонтери, коли приїжджають сюди, також вражені, що люди тут дуже активні. Моя подруга-волонтерка працює у селі. Вона намагалася проводити там англійський клуб і ніхто не приходив. Вона приїхала у Черкаси і до неї на заняття прийшли більше сорока людей. Вона потім мені казала: «ого, тобі пощастило – такі активні люди».
В Америці відсоток активних людей вищий, ніж в Україні. Там люди більше займаються волонтерством, ніж у будь-якій країні світу. Це особистий розвиток, досвід. Особливо багато пенсіонерів долучаються до волонтерства. Вони вже не працюють і не хочуть сидіти вдома. В Україні не так. Але молоді люди починають цікавитися цим. Іноді після зустрічей підлітки підходять і питають, як можна допомогти.
Мені дуже подобаються Черкаси. Це місто подібне на Сакраменто. Хоч це і столиця Каліфорнії, але місто невелике. І там люди думають: «тут немає нічого цікавого, ніхто не знає про Сакраменто». У Черкасах помічаю щось подібне. Сакраменто і Черкаси – круті міста. Наших волонтерів я завжди запрошую відвідати Черкаси.
