Десь на початку 1980-х років, точніше не пригадаю, в кінці вулиці Крилова там, де вона впиралася у посадку перед залізничною колією, почалося дивне будівництво. Посеред дороги щось копали й копали, а на поверхні нічого не зводили. Згодом у отвір спускали величезні бетонні конструкції, щось там варили і, зрештою, підземний ангар накрили плитами. А потім на перетині цієї вулиці з провулком Воровського ми з друзями біля якогось душника вслухалися у моторошне гуркотіння під землею.
Здавалося, що там не інакше, як метро. Через шпарину в бетонному кільці, виведеному на поверхню, кидали камінці і рахували секунди до падіння, що супроводжувалося відлунням, як у трубі. Повторювали дослід, кидаючи їх вже з мосту на тротуар вже у Ювілейному парку: час польоту був майже однаковим, з мосту навіть трохи меншим.
Ну і як після цього спокійно спати, коли знаєш “воєнну тайну”? Не спалося десь із півроку. І якось, мабуть навесні, адже вагони ми слухали, складаючи портфелі на пожовклу траву біля старої шовковиці і мордувалися у здогадках таки довгенько, а стало вже знову тепло, збулася наша велика мрія: люк біля посадки кудись зник. В хлопчачому розумінні це було майже рівноцінним запрошенню.
Витримали паузу днів зо два. Дорослим до дірки не було ніякого діла. А нам було.
І озброївшись двома ліхтариками на трьох, полізли. Видалося штукою нескладною, бо на стінах будівельники закріпили спеціальні залізні скоби-сходинки, а з поверхні унизу виднілася платформа, то й не дуже лячно. Є платформа…
Матінко рідна! Від прірви ми відділені лише перилами, а і праворуч, і попереду – суцільний морок. Така собі величезна кімната без дна завбільшки як наш шкільний спортзал, далі ліхтарі не тягнуть. Вовка раптом «гейкнув» на всю свою чималу горлянку, щоб не так страшно було, і луна покотилася кудись у нутрощі. І землі, і наші власні. Придурок.
Кілька кроків уперед – і під ногами спуск на наступну платформу. На неї веде пряма вертикальна драбина. Ще лишень друга, а серце вже в горлі калатає. Ліземо…
Тут все, як і вище: секція закінчується третім спуском, але світла з люка вже не видко, він під кутом і метрів за двадцять або й більше позаду. І запах тут вже трохи інший. Земним не чути, тільки земляним, а ще бетоном і металом тхне. Ще нічого страшного, ще не так глибоко і пейзаж як на звичайній будові, а вже… страшно. Не пам’ятаю, щоб ми домовлялися йти до самого низу. Головне – побачили, переконалися: під землею є якщо не ціле місто, то одна його вулиця.
З роками ця історія забулася, адже місць, куди ми пхалися підлітками, було чимало і підземка не видавалася чимось примітнішою інших «шухерних» об’єктів. А потім подорослішали, тобто за визначенням ніби як порозумнішали. Потроху скінчилися наші суто чоловічі шкільні пригоди…
Та якось підшивка періодики знову нагадала оту прогулянку мінусовими черкаськими поверхами.
Надвечір 3 квітня 2003 року на вулиці Мисливській, що спускається до Дніпра ліворуч від Будинку природи, одинокий перехожий раптом почув з-під каналізаційної бетонної брили дитячий голос, що благав про допомогу. І вже невдовзі на місці події були всі, кому належить: надзвичайники, пожежні, лікарі. Утім, бетонні плити стояли наглухо, а люка не було. Довелося викликати ще й спецтехніку, аби їх акуратно підняти. Зрештою, бранця підземелля звільнили, ним виявився 14-річний Віталій, учень восьмої школи. З попереднім діагнозом “переохолодження першого ступеня” його відвезли у лікарню.
З’ясувалося, що ще в першій половині дня хлопчина гуляв неподалік тоді ще Першотравневого парку. Там його перестріли якісь старшокласники і захотіли “потрусити на мєлочь”. Малий дав дьору і то чи випадково, чи зумисне, напевне таки друге, бо був цілий, опинився у відкритому каналізаційному шурфі. Вилізти назад не зміг, тому пішов уперед шукати іншого виходу. Так і рухався кілька годин у цілковитій темряв похилим бетонним тунелем у напрямку Дніпра. Коли дістався наступного водозбірного колодязя, зрозумів, що далі ходу немеє і почав кликати на допомогу: вертати назад вже була несила.
Цю сумну історію з відносно щасливим фіналом переповіла “Молодь Черкащини” від 10 квітня 2003 року і саме відтоді я й почав накопичувати й систематизувати інформацію про підземні Черкаси. Бо місто наше на відміну від Канева, Умані, Чигирина, Сміли і навіть Жашкова, де підземні ходи мають вікову історію, хоч і не таке цікаве в цьому плані, та теж періодично буквально “видає нагора” сенсації зі свого прихованого від людського ока нутра. Ну “сенсації”, можливо, трохи й з натяжкою. То, вгледівши бетонні ребра гідроізоляції старого фонтану за драмтеатром ідентифікують їх як “залишки фортеці”. Або, опинившись у закинутому бомбосховищі ЗТА, розкажуть про систему ходів, які буцім-то з’єднували усі без винятку великі підприємства міста. Чи ще краще – про “партійний бункер” біля облдержадміністації, якраз під площею. І все-то наш брат – журналіст, професійний любитель сенсацій.
То невже немає нічого такого, цікавезного й моторошного? Це дивлячись що мати на увазі. Якщо молитовні печери ченців, як у Каневі, або підземні галереї гайдамацьких часів, як в Умані, то немає. В 1960-х під час тотальної забудови міста обов’язково б щось “нарили”. Але коли говорити про комунікаційні системи радянських часів, цікаві, насамперед, екстремалам-дигерам, то цього добра стільки завгодно.
До речі, може не усім відомо, що то за диваки, то я двома словами і винятково суб’єктивно, адже, нажаль, справжніх у Черкасах так і не зустрів. Це такі самі ненормальні, як і ми в 13 років, але дорослі. І йдуть вони до кінця. І не тільки йдуть, але й лізуть, повзуть та навіть просочуються в усі отвори, труби й шпарини, прокладені й прокопані людьми під землею. Дигерство – це щось схоже на індивідуально-командний вид спорту з підкорення дренажних систем, каналізаційних колекторів, занедбаних військових об’єктів, тунелів метро. У його представників є не лише “форма”, тобто захисні костюми, каски з ліхтарями і загалом все підходяще для таких мандрівок, але й спілкуються вони власною дигерською мовою, що переважно схожа на російську. Ось деякі слова з неї та їхні значення.
Бомбарь – бомбосховище, Вша – вентиляційна шахта, кондом – протигаз, герма, гермуха – герметичні двері, горкал – каналізаційний колектор, хабар (це слово у дигерів усього пострадянського простору чомусь українське, мабуть хабарі наші найкращі) – то “сувеніри”, які можна винести з об’єкту, найчастіше – протигази, лабораторний посуд, карти, сумки, датчики та таке інше, заброс – проникнення на об’єкт, пруха – протирадіаційне укриття, ракоход або раколаз – вузьке місце тунелю, шкуродер – дуже вузький отвір…
Тож з фантазією і гумором у дигерів усе гаразд. Але щоб більш-менш збагнути усі принади їхнього захоплення, варто зацитувати уривок з інтерв’ю авторитетного київського “крота” Алека (між іншим – у ті часи інтерна в психіатричній клініці), надрукованому у жовтневому номері журналу «ШО» за 2007 рік (друкується мовою оригіналу):
«Самые противные и зловещие обитатели подземелий – гигантские сверчки. Ты направляешь луч фонаря на стену и видишь целые полчища этих насекомых. Тысячи сверчков, которые шевелят усами, ползают и прыгают. Во множестве водятся мокрицы, слизни, пауки, крысы попадаются… Под землей у новичков могут начаться галлюцинации. Подземные водопадики, звуки падающих капель, отдаленный гул – все это превращается в поток звуков, как, например, звон цепей, топанье ног, плач младенца, ржание лошадей… У нас уже, к сожалению, “минус два”. Был заброс в “Клов” – это ливневый коллектор, куда попадает вся вода из водостоков, но парни не прочухали прогноз погоды. А это надо делать обязательно. Начался ливень, погнало охренительную волну, в таких случаях за пять минут вода достигает двухметровой высоты и заполняет все пространство коллектора до потолка. Она насколько мощная, что сносит все живое на своем пути. Одного выловили в устье реки Лыбидь, другого нашли чуть дальше по Днепру… В Украине попасть можно куда угодно – в любое метро, в любую шахту, в любую разобранные места концентрации ракетных войск. Немножко смекалки – и ты внутри. К примеру, я был на киевском водогоне. Это место называется подземным озером: огромный резервуар размером с футбольное поле, который подает воду всему Киеву. Вокруг него много вентиляционных шахт, в которые легко попасть. Спускаешься в такую шахту и видишь подземный океан воды. Черт, и ты отлично понимаешь, что какой-нибудь утырок может запросто туда нагадить, крыс набросать, а то и воду отравить и устроить теракт на весь Киев…”.
Далі, власне дещо про черкаську підземку. Головний її рукав, посередині якого й опинився Віталій, є частиною недобудованої ливневої системи. Діаметр труби такий самий як і в “Клові”, тобто навіть малолітражка могла б проїхати. Її прокладали метробудівці у першій половині 1980-х одночасно з будівництвом нового обкому партії, теперішньої податкової адміністрації. Саме цей факт дав підстави для “народної версії” про спорудження евакуаційної магістралі для начальства на випадок ядерної війни.
Тягнеться ця “кишка” від залізничного вокзалу у центр, де повертає ліворуч, у бік адміністративних приміщень: обставина й справді дивна. У трубі, загальна протяжність якої більше чотирьох кілометрів, є чотири великі кімнати. Свого часу вони були будівельними майданчиками, через які вивозився грунт під час прокладання підземки. У середині кімнат – драбини до трьох метрів і площадки: в комплексі щось схоже на сходовий марш у під’їздах. У різних кімнатах глибина залягання труби від чотирьох до семи поверхів під рівнем поверхні грунту. Вони накриті залізобетонними плитами з двома люками. Перше підземне приміщення знаходиться в районі вокзалу: там легко упізнається його періодична заселеність безхатьками і тими, хто вважає себе дигерами. Багато мотлоху, пляшок і лайна.
Друга кімната – та сама, у парку. У ній слідів перебування людей найбільше. Вочевидь, тут самостверджуються і підлітки, адже стіни розписані примітивним графіті, а це “мистецтво” порівняно нове. Хоча прольоти й небезпечні, металоконструкції давно сипляться від іржі.
Треті “апартаменти” біля ЗАГСу, і як для них годиться, тут найвищі стелі. Але все проіржавіло так, що сходинки сантиметрової товщини легко викришуються пальцями.
А четверте приміщення – справжній льох, фінішна точка для нашого героя, глибиною в межах п’яти метрів. Без драбини, накрите кількома бетонними плитами без люків. По ходу з будь-якої іншої кімнати – пастка. Підлога не зацементована, скрізь валяються дошки й балки, порослі грибами.
Ділянка від вокзалу до парку суха, навіть пилу чимало, тож нічого слизького й гидотного там не водиться. Далі, і дуже різко, труба стає вологою, а ближче до другої кімнати на дні з’являється чорна рідота, схожа на мазут. Окрім чотирьох бункерів, на усьому підземному шляху зустрічаються такі собі кімнатки-ніші 2х2х2 метри. У їхніх стелях – отвори з трубами для вентиляції або зливу води з ливників верхнього рівня. Кілька цих закапелків укомплектовані стрімкими металевими драбинами, скористатися якими давно неможливо: щаблі виламуються, а кріплення таке, що конструкції киваються, як маятники. Якщо зірвешся, то летітимеш кілька поверхів як в ліфтовій шахті.
Між “апартаментами” й “льохом”, тобто третьою й четвертою точками, дно труби вкрите цупкою від часу мулякою. Схоже, колись тут довго стояла вода. Грунтова й тепер сочиться, але багно точно має іншу природу. До речі, тут у трубі є цікавий напис: “Комсомольская – Фрунзе”. Цікавий не змістом, а характерним для метробудівців штамповим шрифтом.
Дехто зі старожилів і дотепер переконаний, що наприкінці брежнєвських часів у Черкасах “хотіли робити метро” (тоді, правда, до цього блага цивілізації місту не вистачало ще хоча б з півмільйона населення, але я вже переконувався, що сперечатися з ними – дурне діло). Колись навіть один літній дядечко готовий був надати незаперечні докази цього у вигляді планової карти-схеми, та згодом з’ясувалося, що вона десь загубилася…
Борис Юхно, журналіст, краєзнавець
