24-річний Євген Хведченя із Софіївки Золотоніського району в армії із 18 років. Пройшов усю війну. Учасник рейду влітку 2014 під російський кордон, захисник Донецького аеропорту, учасник боїв під Дебальцевим та інших гарячих точок російсько-української війни.
vechirka.net
– Мене намагалися вбити багато разів, – каже Женя. – І я вимушений був убивати. Бачив ворога так, як оце вас – за півметра від себе.
Розмовляємо в редакції. Євген у формі десантника й малиновому береті.
– Школу закінчив у рідній Софіївці. Звідти пішов у черкаське ПТУ № 22. Але швидко передумав. Річ у тім, що в моєму роду всі служили. І я вирішив стати військовим. Був це 2013 рік. Подав документи на контракт. Тоді конкурс був 7 осіб на одне місце. Але, тим не менше, вибрали мене. Так став солдатом 95-ої Окремої десантно-штурмової бригади, що базується в Житомирі. Дали кімнату сімейного гуртожитку й 3100 гривень зарплати. А ледь розпочався січень 2014 року, як бригаду підняли по тривозі. Це були вирішальні дні Майдану. А вже в лютому нас відправили на кордон із Кримом – мали не допустити військового вторгнення Росії.
Як тільки почався російський бунт на Донбасі, Хведченю відправили туди.
– Ми охороняли Краматорський аеропорт хоч саме місто вже було зайняте сепаратистами, – згадує. – Жили в ангарах. Якось із товаришем грали в теніс. Раптом постріл із міномета. Міна потрапила в сусідній ангар. Вибуховою хвилею товариша кинуло на підлогу. Отоді ми всі зрозуміли, що тут війна й нам буде не до жартів. Увесь травень і червень ми воювали за Слов’янськ. Мали пройти ротацію, але вертоліт, який летів нас забрати, збили сепаратисти. Тому довелося затриматися, – посміхається.
Євген – учасник рейду вздовж кордону України влітку 2014 року. Тоді наше керівництво прагнуло закрити кордон, через який Росія постачала бойовикам людей, зброю і боєприпаси.
– То були важкі часи. Нас вийшло 2 тисячі, а щодня через бойові зіткнення й російські обстріли вибувало 30-40 осіб поранених і вбитих. На висотах окопалися сепаратисти. Мали там по три лінії оборони. Перша – місцеві наркомани й алкоголіки. Друга – теж місцеві, але притомні. Третя – російські кадрові військові. Вони не давали першим двом утікати. При нагоді стріляли їм у спину. Такі висоти взяти було вкрай важко.
Того ж літа Хведченя отримав перше поранення.
– Прилетів «Град» з-за російського кордону. Осколок влучив товаришу в голову. Слава Богу, він вижив. На себе я уваги не звертав. Адреналін зашкалював. Згодом почув, що болить десь під ребром. Виявилося, осколок застряг у бронежилеті. Але нічого. Далі брав участь у боях поблизу Степанівки та Савур-могили. Згодом вийшли, пробилися до своїх. Потім був Донецький аеропорт, шахта Бутівка та інші гарячі точки.
Запитую, коли було найважче?
– Коли в аеропорту сиділи під безперервними обстрілами. У туалет не можна було сходити. Якось штурмували позицію противника. Я біг окопом і зіткнувся із росіянином лице в лице. Він кинув мені під ноги гранату. Врятувався тим, що встиг заскочити за поворот окопу. Автомат засипало землею. Відбивався гранатами. Ту позицію ми взяли, а росіянина в червоній шапці з бородою я вбив. Наші хлопці брали в полон сепарського комбата Хонду. Знайшли його на шахті в підвалі. Згодом обміняли на своїх полонених. Проти нас воювали абхази й інші кавказці. Нічого особливого, ворог як ворог.
Євген стверджує, що 95 бригада ніколи не мала проблем із озброєнням і амуніцією.
– Бронежилети в нас завжди були. Спочатку мали БТР-80. Згодом БТР-3, БТР-4 «Буцефал». Мали американські снайперські гвинтівки. Вони набагато кращі за радянську СВД, мають різні калібри: від 7,62 до 14,5. Взагалі-то противник має більше техніки, але в нас краще протитанкове озброєння і снайперські гвинтівки. «Джавелінів» (американських протитанкових комплексів – «Вечірка»)на фронті я не бачив.
Євген кілька разів проходив навчання із американськими й канадськими інструкторами.
– Після кожного нам видають диплом про проходження. Американці вчать нас свого досвіду – як брати міста, квартали, окремі будинки. Після курсів у нас щоразу збільшується зарплата. Зараз я отримую 14 тисяч 500 гривень. Ми теж навчаємо цих хлопців – вони ж ніколи під обстрілами реактивних снарядів не були.
Євген неодружений хоча має дівчину в Житомирі. У Черкаси приїхав у відрядження шукати бажаючих іти в професійну армію.
– Чесно кажучи, ніхто на службу зараз не хоче. Живуть своїм життям, не бояться нічого. Сподіваються, що хтось прикриє, хтось вбереже Україну. Мені було 18 років, і я не злякався. І мої ровесники подорослішали й молодь підросла. А поповнення у військо треба шукати ледь не з вогнем. Сумно це.
Євген Хведченя лише згодом признався батькам, що був у найважчих боях. До цього розповідав, що тренується на полігоні.
