Він завжди знаходить для себе роботу. От і цього ранку, будучи в Шевченковому, я застав Миколу Лисенка (на фото), за косовицею в улоговині побіля кущів калини, пише Феофан Білецький із видання “Вісті Черкащини”.
– Позаростало тут усе, от і взяв я косу в руки, аби не почувалася калина сиротиною, – пояснив, ніби йшлося про щось звично-буденне.
– Хіба нікому немає до неї діла в заповідникові? – запитую, знаючи, що калина ця входить ще з минулого року до нового туристичного маршруту Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
– Виходить, що немає, – сумно всміхнувся у сиві вуса.
Микола Лисенко – праправнук Тараса Шевченка по братові Йосипу. Фото viche.ck.ua
З цією місциною пов’язана ціла історія. Двадцять років поспіль оббивав він, праправнук Тараса Шевченка по братові Йосипу, пороги всеможливих інстанцій, аби вберегти кущі калини, у яких в дитинстві знаходив собі прихисток малий Тарас, ховаючись від злої мачухи. І таки добився свого:сесія Черкаської обласної ради прийняла рішення про оголошення їх об’єктом природоохоронного фонду місцевого значення. Можливо, інший, будь він на місці Лисенка, на цьому й зупинився. Та оскільки після рішення облради в заповіднику ніхто й пальцем не ворухнув, аби новий туристичний маршрут був привабливим для відвідувачів, він за власний кошт замовив і встановив тут пам’ятну дошку, знайшов можливість облагородити довколишню територію. А тепер от, виходить, і доглядає її. Аби лишень, як каже, ніхто не понівечив калини, як ото дубочків, висаджених ним разом з родичами вздовж алеї до музею Національного заповідника.
Як бачимо, не всі в селі розуміють пориви душі потомка Кобзаря, який власне й полишив Київ і престижну посаду в столиці, переїхавши у Шевченкове, аби наблизитися до витоків Тарасового роду та внести свою частку в облаштування села, котре, стало для нього, як і для його великого родича, найкращим.
Ще працюючи головним інженером Київського холодокомбінату, збирав у вільний від роботи час Микола Павлович відомості про свій рід, працював у бібліотеках, музеях, архівах України та колишніх республік Радянського Союзу, а потому став і одним з співзасновників Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка, пропагуючи культурну спадщину Кобзаря. Так народжувалася книга «Коріння Шевченкового роду», якій передують тридцять років пошукової роботи. А ще – титанічної праці: в ній розкрито й досліджено більше тисячі представників Шевченкового роду з усіх куточків земної кулі, сотні фотографій, майже повністю досліджене історичне коріння роду з діда-прадіда.
Додатком до першого видання книги стало генеалогічне дерево роду, викладене на електронному носії.
На сьогодні цей неоціненний матеріал є у вільному доступі у мережі інтернет. Сама ж книга дістала високу оцінку на всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Зокрема, її автор став лауреатом Всеукраїнського пошукового конкурсу «У нас одне коріння», лауреатом літературно-мистецької премії імені Володимира Малика та загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», удостоївся багатьох інших нагород. А ще Микола Павлович – лауреат Міжнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи», що зібрав учасників з 26 країн світу. У номінації «Мій Шевченко» він отримав диплом першого ступеня.
Та важливим завданням для себе Микола Лисенко вважає не тільки передати наступним поколінням інформацію про родовід Тараса Шевченка – своєю працею він сподівається заохотити українців цікавитися своїм минулим, досліджувати рід та зберігати пам’ять про своїх предків.
– Дерево міцне своїм корінням, – ділиться чоловік своїми думками. – Без пам’яті про родовід нація стає юрбою, масою, якою легко маніпулювати. Тож пам’ятаймо історію, бережімо Дерево Роду.
Тут все зрозуміло. От лишень, як для мене, так і для багатьох інших, хто знає Миколу Павловича і має честь спілкуватися з ним, залишається загадкою, чому для нього не знайшлося місця роботи в музеї , аби міг він продовжувати свою пошукову роботу хоч частково на державний кошт, а не на свою геть мізерну пенсію? А ще він краще будь-якого екскурсовода може розповісти про місця, пов’язані з іменем Тараса Шевченка, розкрити маловідомі сторінки його життя. Тому й не минають приїжджі гостинної домівки Лисенків, де дістануть вичерпні відповіді як про Кобзаря, так і про його близьких і далеких родичів, та завжди скуштують такого смачнющого борщу, яким славиться Галина Федорівна – дружина Миколи Павловича.
