У Тальнівській лікарні (а точніше – КНП «Тальнівський Центр первинної медико-санітарної допомоги») 4-й рік працює сімейним лікарем 29-річний Ярослав Паращук. Ще змалку хлопчина перечитував медичну літературу, якої вдома було доволі: хворіла мама, у тих книжках шукали порятунку. Це й зіграло вирішальну роль у виборі професії: «Коли мама запитала з іронією: «Може, ти на лікаря підеш?», я відповів: «Давай», – посміхаючись, розповідає Ярослав Юрійович. – Отак усе й почалося».
viche.ck.ua
Далі були довгі роки навчання: спочатку 6 років у столичному Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця, потім ще 2 роки інтернатури. Найважчим був перший рік навчання. За цей час багато студентів кидали медицину – не витримували. Ставало зрозуміло, хто може потягнути навчання, а хто – ні. «Перші пів року я втягувався, навантаження величезне. Вихідних немає, ти постійно вчишся, – ділиться молодий лікар. – Жив у гуртожитку, студентів багато – хтось їсти готує, хтось пере речі, вчитися було неможливо. Тому ми спали вдень, а вчилися вночі, щоб повністю осягнути матеріал, особливо анатомію – найскладнішу з дисциплін. Пізніше я пішов працювати на швидку, тоді вже трошки легше було, бо основи медицини я вже знав. Півтора роки на швидкій, далі – рік працював в реанімації. Потім закінчилося навчання і я по розподілу приїхав у Тальне».
Але й досі навчання Ярослав Юрійович не полишає. Каже, що у вільний від роботи час багато читає. Переважно це медична література. Слухає й аудіокниги. Каже: «Щоб бути медиком, це потрібно любити. Інакше не вийде». До нього на прийом їдуть пацієнти з Кривих Колін, Лоташевого, Піщаної, Корсунки та з райцентру. Окрім того, Ярослава Юрійовича чекають і в терцентрі, куди він приїздить раз на тиждень. Щоправда, під час карантину він навідує стареньких, оглядає їх рідше – причини зрозумілі. Має і власну справу – приватний кабінет неподалік від райлікарні.
Вдома на чоловіка та татка щодня з нетерпінням чекають дружина Інна та маленький синочок Богданчик (1,8 міс.). Коли дружина була вагітна, Ярослав замислювався над поїздкою за кордон, адже розумів, що на мінімальну зарплату не проживеш. Проте з реформою медицини ситуація покращилася. Дещо підняли зарплату, тому полишив думки про заробітки. Щасливий, що може бути поруч зі своєю сім’єю, бачити, як росте син. І хоч частенько доводиться затримуватися на роботі, дружина до цього ставиться лояльно, з підтримкою та розумінням: «Бувало, були в мене й нічні чергування. Мені дуже пощастило, що дружина мене розуміє, – каже лікар. – Інколи і вдома треба курси онлайн проходити, і конференції. А дитина маленька, наче мав би більше допомагати. Я вдячний їй за це».
2 роки тому Ярослав Юрійович їздив до Естонії – переймав досвід тамтешніх медиків. Про рівень медичної галузі розповідає з захопленням. Каже, що 90% лікування для населення – безкоштовне, покриває витрати страховка. Більше обов’язків покладено на медсестер, ніж у наших лікарнях. До лікаря пацієнт потрапляє, фактично, після всіх обстежень, з готовою «картиною». Наприклад, при сильному болю в суглобах призначають слабкі анальгетики. Якщо вони не діють, вихід один – протезування. До того ж, протезують навіть маленькі суглобчики на пальцях. Це досить поширене явище. На відміну від України, де ціна такого хірургічного втручання – до 80 тисяч гривень, сума, непосильна для простого українця. В Естонії і ліки до уваги беруть тільки ті, які довели свою ефективність. А антибіотики – взагалі під чітким контролем. Просто так в аптеці їх не придбаєш. Що казати, рівень життя інший, на порядок вищий, ніж в Україні.
– Найбільше я хочу, щоб закінчилася війна, – каже наостанок медик. – Не буду вдаватися в політику. Для мене як для лікаря війна – це щось незрозуміле. У моєму розумінні людина може вмирати, коли аварія чи якась хронічна хвороба, яку людина набула за життя, чи старість. А так, щоб убивали, – це жах.
