Сьогодні, 22 червня, в День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни наша розповідь про маловідомі сторінки нашої історії, а саме: про концентраційний табір у музеї Тараса Шевченка у Каневі. Ми розповідаємо про це, щоб страшна історія не повторилася. Щоб пам’ять нащадків вберегла їх від помилок минулого.
Тарасова гора, 1943 рік
З осені 1943 по січень 1944 року у музеї Тараса Шевченка в Каневі діяв концентраційний табір, в який німці звозили юнаків та дівчат з навколишніх сіл. В’язні були потрібні для того, щоб рити окопи.
Музей огородили колючим дротом, всередині бігали вівчарки, а зовні ходили німці з автоматами. Щоб повністю ізолювати в’язнів від зовнішнього світу, були обплетені дротом і вікна музею. І невільники дивились на могилу Шевченка крізь дріт. Навіть туалет влаштували просто в музеї – біля бібліотеки.
Із спогадів ув’язнених, автор зібрала свідчення більше 120 осіб:
“Дали всім лопати і повели вниз до Дніпра. Копати окопи… Нам дали норму 10 ступаків. А я ж малий, лопата мені важка. Я не встигаю. От почались страшні мої муки. Першу ніч я норми не виконав. Получив 10 раз нагайки з дроту. Тіло горить… Раз повели нас вниз копать, а в мене сили немає. Думаю, цю ніч мене доб’ють. Я копав – і заснув. Стоячи. Впав у окоп там, де копав. Приходить німець… Бере… здорового… і він мене закидає землею. Я задихаюсь. Проснувся, злякався. Крик у горлі. Тягнуть мене вгору. Ну вже, гадина, так мене бив, всю душу вклав. І я став зовсім без сили. Лежу на версі. Ту ніч я вже не копав…”
“Ми дуже часто плакали… Нам був час тільки вчитися, а ми були покинуті всіма, скривджені, принижені… Ми діти були. З дому ніде не були і забрали нас од матері. Нічого не миле. Лише плакали… Привели – повели. Чи дали їсти, чи не дали, та в солому. А ми тулилися одне до одного. Забирали нас в окопи та горе…”
“… одного разу було тихо-тихо і перестрілок не було. Дуже гарний місяць був над Дніпром – і ми почули з того боку Дніпра пісню. Ми прислухалися, співав якийсь молодий воїн:
Подай, подай перевозу – я й перевезуся,
На ту Україну ще раз подивлюся…
І ми дуже, дуже після того плакали, дуже плакали. Навіть коли нас привели назад у музей, то ми самі ще згадували і дуже плакали…”
“Пережитого в музеї почуттями не можна передати. Коли кругом смерть, що тут можна думати? Я потім був на фронті – то мені було в сто раз легше. Я мав право на захист. А в музеї?”
За матеріалами книги Зінаїди Тархан-Берези “Святиня”
