Ми так звикли до черкаських тролейбусів, що навіть не уявляється, що їх тут могло й не бути. Принаймні, 1957-го все до того йшло: варіантом розвитку громадського транспорту для молодого обласного центру ставали трамваї. Спочатку вони мали “побігти” з депо вулицею Енгельса до вулиці Шевченка, нею – до центру, а згодом… Куди пізніше – невідомо, трамвайний план відклали убік.
Європа вподобала трамваї ще наприкінці ХІХ століття. І, до речі, їх “батьком” став полтавчанин Федір Піроцький. У 1880 році він представив проект застосування електрики “для руху електропотягів з подачею струму”, а через рік в Берліні рушили перші міські вагончики від компанії Siemens. Але якщо ви вважаєте, що тролейбуси – технічний продукт пізніших часів, то помиляєтеся. Ідею безрейкового трамвая 1882 року практично втілила та сама компанія у передмісті Берліна – Шпандау. Перші вітчизняні тролейбуси в СРСР – ЛК-1 – вийшли на московські автошляхи у 1933 році.
На обширах тодішньої Російської імперії трамвайна концепція Піроцького реалізувалася. 1892-го в Києві. Найсміливіші дами і господа проїхались від теперішньої Європейської площі до Поштової. А до Першої світової трамваї бігали не лише губернськими містами, а навіть окремими повітовими. З таких найближчим до Черкас був Конотоп. Якщо там можна, то чом би у нас – ні? Тим більше, що серед повітових при губернському Києві Черкаси були першим-другим містом за всіма економічними показниками.
Власне, вся ця історія пригадалася завдяки статті Василя Страшевича у “Черкаському краї” від 27 жовтня 2006 року, тож детальніше – там. А якщо стисло, то діло було так.
“Як розповідав мені наприкінці 1950-х потомственний робітник Машбудзаводу Володимир Ткаченко, трамвайну колію планували прокласти від Сінного базару до Соснівки, з обох боків Олександрівського бульвару. У 1914 році була збудована перша у місті електростанція, яка б давала струм для майбутньої лінії, але продовжити роботи завадила війна.
Про те, що вже завезли деяке обладнання, і складували його на заводській території цукровиків, де нині стадіон “Спартак”, розповідала мені відома спортсменка 1930-х років Олександра Караванська. Свого часу вона мешкала у гуртожитку заводу, на якому працював батько. Цей “склад” частенько був місцем їхніх дитячих ігр. Обладнання привозили… верблюдами, які тягли спеціальні візки, а ночували тварини під навісом. Теж тут, на вигоні. Від дорослих вона чула, що скоро в Черкасах замість конки (“вагон” на 20 осіб, запряжений кількома парами коней-битюгів) поїде трамвай. Згодом – війни. Імперіалістична, громадянська, потім розруха. Шпали розтягли на дрова, інше обладнання пішло на заводські потреби…”
Як зазначалося, у другій половині 1950-х була ще одна спроба пустити у Черкасах трамвай. Коли місто починало закріплюватися у новому для себе статусі обласного центру а його вулиці зарясніли будмайданчиками, у Києві вирішили споруджувати-прокладати все одним махом: і адміністрації, і житло, і головну транспортну магістраль – трамвайну колію “Рафзавод – Соснівка” з першою чергою до вулиці Кірова.
У Харківському інституті комунального господарства розробили проект, представлений у Черкасах 1957-го. Але підписи керівників області на ньому так і не з’явилися. Наше начальство саме почало “пробивати” для Черкас тролейбуси – транспорт з більшими “територіальними” можливостями мережі. Окрім цого, було вирішено зберегти бульвар і повністю його реконструювати. Слід сказати, що за чисельністю населення Черкасам тролейбуси ще й близько не “світили”, але обласні посадовці питання, як то кажуть, порішали. Так черкаський трамвай не поїхав удруге.
Ну а втретє – вже на початку 1990-х. Тоді директор КП “Черкасиелектротранс” Анатолій Герасименко зробив чимало для реалізації давнішнього задуму. “Новий трамвайний щлях” мав закільцювати Південно-Західний район міста, для машин передбачалося нове депо (продане згодом Управлінням комунальної власності міста за 850 тисяч гривень без збереження профілю). Розглядалася навіть можливість збірки машин на його базі для Прибалтики, але з чималим зиском “у вигляді трамваїв” і для себе. Відрядження, перемовини, документація… Посеред дороги все й скінчилося.
Борис Юхно, журналіст, краєзнавець
