Як живе “ковідний” шпиталь у Корсуні (фото)

«А давайте ми Вас одягнемо у захисний костюм, і ви самі побачите все своїми очима. А заодно відчуєте, як це працювати годинами в такому повітронепропускному костюмі», — запропонував журналістці “Надросся” Світлані Перець директор КНП «Корсунь-Шевченківська центральна районна лікарня» Олександр Матвієнко, коли вони саме розмовляли про роботу інфекційного відділення лікарні в умовах боротьби з ковідом.

“На пропозицію погоджуюсь без вагань. І ось я методично, з інструктажем і допомогою двох медсестер, одягаю на себе захисний комбінезон, схожий на скафандр без ілюмінатора, високі бахіли на зав’язках, шапочку, маску, рукавички, щиток… Морочуся хвилин п’ятнадцять: то не застібається блискавка на «скафандрі», то під капюшоном сповзає шапочка на очі, то маска не щільно прилягає… «Наші працівники вже приловчилися до цього одягу і коли вдягаються, допомагають один одному, тому справляються швидше», — терпляче розповідає мені старша медична сестра ЦРЛ Оксана Носенко, поправляючи то блискавку, то капюшон комбезу. Ну, наче все – можна рушати за «лінію розмежування”, – пише Світлана Перець.

«Чиста» зона – «брудна» зона

А вона тут справді є. «Лінія розмежування» проходить якраз посередині відділення, вздовж коридору: з одного боку — «чиста» зона, де працює і відпочиває медперсонал, своєрідна «зона тиші», з іншого — «брудна», як називають її медики, — зона, де щодень ідуть «бої» з підступною хворобою за здоров’я пацієнтів. Назва у інфекційного відділення нині теж військова — госпіталь.

Поки ми у «чистій» зоні, Оксана Носенко знайомить мене з розташуванням та призначенням окремих допоміжних приміщень:

— Інфекційне відділення, де розгорнутий госпіталь для лікування хворих на ковідну пневмонію, було побудовано ще за радянських часів, у 80-х роках, згідно з тими нормативними вимогами, які були актуальні на той час. Зрозуміло, що воно не було розраховане на такий вид контагенозної небезпеки, як ковід, тому зараз медпрацівники роблять усе можливе, аби забезпечити локалізацію хвороби. Відділення боксове, кожен бокс забезпечений окремим санвузлом, є передбоксова кімната – буферна зона. Медичні працівники заходять у палату лише через зовнішній вхід з вулиці. Натомість із «чистої» зони в бокси є вікна, через які ведеться моніторинговий нагляд за станом хворих. Харчування і ліки пацієнтам подають через спеціальне віконце у буферній зоні. Таким чином у госпіталі дотримуються норми розмежування.

Прийом хворих здійснюють через санпропускник, де лікар оглядає їх, оцінює ступінь тяжкості хвороби, і потім медсестри відразу ведуть пацієнта у палату. Якщо ж хворий потребує реанімації – «швидка» везе його безпосередньо у реанімаційне відділення.

Поки ми оглядаємо приміщення «чистої» зони, медсестри у функціональному кабінеті підготовляють лікарські препарати – відразу на всіх пацієнтів: коли одна медсестра почне проводити маніпуляційні процедури хворим у палатах, де господарює ковід, інша подаватиме їй наготовлені для крапельниць та ін’єкцій медпрепарати через віконечка буферної зони боксів.

— Медикаментами ми зараз забезпечені, засобами індивідуального захисту також, — розповідає Оксана Носенко. — Якщо на початку епідемії привозили благодійну допомогу хто яку міг роздобути, то зараз її замовляють і закуповують тільки відповідно до вимог стандартів. У лікарню для медичних працівників привозять уже сертифіковані засоби захисту, і з кожним разом вони удосконалюються.

«Нас реально рятують»

Час занурюватись у ковід-атмосферу. Через вікно однієї з палат питаємо у чоловіків дозволу, чи можна зайти поспілкуватися. Перед тим, як переступити «лінію розмежування», мене детально інструктують: як зайти в палату, як вийти з неї. Зробити це я маю через різні виходи. Далі вулицею потрібно буде пройти у кімнату санобробки, де переодягнутися та продезінфікуватися. Тільки після цього можна буде повернутися в «чисту» зону. Медсестри проводжають мене словами «З Богом!».

В палаті чотири чоловіки середнього і старшого віку. Представляюся їм, хто я. У відповідь одразу запитання: «Вам не страшно?» Чи страшно мені? Чесно – ні. Мабуть, спрацьовує відчуття страховки за спиною, тобто я повністю покладаюся на медпрацівників з розумінням, що пускаючи мене у небезпеку, вони подбали про мій захист, бо спорядження в мене – дай Боже.

Пояснюю: в мене мета – розказати, в яких умовах працюють лікарі, котрі лікують коронавірусних хворих. Чоловіки у боксі більшістю місцеві — з Квіток, Гарбузина, з Корсуня. Один з Лисянки.

Хлопці лежать уже по тижню, двоє з них – після реанімації. Обидва були підключені до апаратів ШВЛ. Лежати на апараті ШВЛ, кажуть, — дуже неприємна процедура. Але рятує. Один з тих, що були на ШВЛ, передусім зауважує: велика проблема, що немає кисню, кисень — це 50% гарантії в лікуванні. А так і лікарі, і медсестри дуже-дуже уважні.

— Вони постійно тримають нас на контролі. Є телефон, на який можна передзвонити в разі нагальної потреби. Санітарки прибирають два-три рази на день. Вранці обходить лікар обов’язково. Потім медсестри ставлять крапельниці по кілька на день, вводять внутрівенні уколи. Вночі постійно ходять коридором, слідкують, щоб все було в палатах нормально.

Розповідають чоловіки про ще одну проблему: без підтвердження ковіду на лікування в лікарню потрапити майже неможливо, навіть якщо в людини вже повним ходом спалює легені пневмонія.

— Я лежав вдома з температурою два тижні, але не було підтвердження. А нема підтвердження — не кладуть у лікарню, — жаліється корсунець. — І лікарі тут не винні. Дуже довго встановлюють діагноз. А пневмонія дуже швидко розвивається: вчора ще ходив, нормально дихав, сьогодні вже все — задихаюся.

Його товариш по нещастю з Лисянки додає:

— Болячка мені вже дихати не давала. Двостороння пневмонія. А покласти не було куди, місць немає. Обдзвонювали Черкаси, Шполу — скрізь усе зайнято. А тоді вже сюди взяли.

Поки ми спілкуємося, в бокс заходить медсестра з крапельницями. Пацієнти зустрічають її вітальним вигуком: «О, наша рятівниця!» та налаштовуються на прийом ліків.

А я вирушаю в сусідній бокс, де лікуються ще троє чоловіків. Всі місцеві, з нашого району. У відповідь на мої запитання вторять сусідам із першого боксу: «Лікарі молодці, дівчата (медсестри, – авт.) також молодці!»

Попри стале уявлення, що харчування в лікарні ситним не назвеш, хворі одноголосно стверджують: з їжею проблем немає.

— Харчування нормальне, я навіть не очікував, — каже один із моїх співрозмовників. — Їсти вистачає, навіть з дому їсти не беремо. Серйозно. І з ліками проблем немає. У палатах тепло. Нас реально рятують.

Час вертатися. Далі моя дорога – вздовж приміщення «інфекційки» у торцеві двері до кімнати санобробки, де мене спершу обприскують дезрозчином з ніг до голови та рясно дезінфікують рукавички. Чітко за інструкціями медсестри я знімаю із себе все екіпірування, яке відправляється у спеціальний контейнер. Знову ретельно мию руки з милом. Свіжі бахіли на ноги — і можна рушати у чисту половину.

Робота лікаря — завжди тяжка робота

Дорогу, якою я пройшла, щодня проходять працівники ковідного госпіталю. Тільки займає вона в них часу на кілька годин більше, бо зайшовши у «брудну» зону, лікар і медсестри вийдуть з неї, лише коли обійдуть останнього хворого. Позаяк кожного пацієнта треба подивитися, обстежити, вислухати скарги, зміряти тиск, температуру. «Дуже важливо розпитати про все: чи є болі, чи зменшується кашель і навіть чому такий настрій», — розповідає лікарка Тетяна Соловей, яка чергує в день мого візиту.

У щоденному робочому розкладі чергового лікаря ковідного госпіталю вільні хвилини не варто й шукати, адже на його допомогу очікують зо два десятки хворих, часто у тяжкому стані.

— Хворі дійсно поступають тяжкі, запущені. Яка причина? Вважаю, що це пов’язано із загальним станом організму та супутніми патологіями, які швидко погіршують стан хворого. Це такі хвороби, як цукровий діабет, ішемічна хвороба серця, онкологія, — пояснює Тетяна Олександрівна. — Тому ми лікуємо не тільки ковід-пневмонію, а й відповідні супутні захворювання пацієнтів. Якщо пацієнт має цукровий діабет, то даємо цукрознижуючі препарати, якщо ішемічну хворобу серця —  призначаємо гіпотонічні препарати, робимо кардіограми, аналізи. Причому це лікування для хворого коригується протягом дня: якщо комусь стає гірше — відразу назначаємо відповідне лікування.

Проте ліки – не єдиний засіб, який використовують лікарі, щоби витягти хворого із пасток ковіду.

— Треба враховувати, що існує ще психологічний бік цієї хвороби, — зауважує Тетяна Соловей. — Людина, яка поступає з коронавірусом, часто не може сприйняти, що з нею це трапилося. Це стан депресії, тривоги. Тому ми постійно розмовляємо з пацієнтами, намагаємось зняти цю напругу, допомогти не тільки ліками, а й своїм словом. Ми — і терапевти, і психологи, й інфекціоністи, ми знаємо про хворого все від А до Я.

— Що найтяжче зараз у вашій роботі?

— Можливо, емоційне перенапруження, емоційна готовність до того, що ось поступає хворий, і з ним треба щось робити, бо стан тяжкий. Робота лікаря — завжди тяжка робота. Але найтяжче — це емоційна складова. Особливо коли надаєш допомогу людині, контролюєш її стан кожну годину, хвилину, а їй стає гірше. Проте коли навпаки хворий поступає у поганому стані, а ти бачиш, що йому стає краще від лікування, — це одне з найприємніших у цій роботі. Ти допоміг — і це окриляє.

Загін особливого призначення

На цей час у Корсунь-Шевченківському госпіталі для лікування хворих на ковідну пневмонію працюють 24 медпрацівники. Керує відділенням знаний і досвідчений лікар-інфекціоніст Віталій Валентинович Богач. Поруч з ним допомагають хворим подолати хворобу три лікарі, які з відкриттям госпіталю погодилися перейти на роботу у зону ризику: молодий спеціаліст, лікар-терапевт Носенко Тетяна Вікторівна, лікар-терапевт Соловей Тетяна Олександрівна, лікар-інфекціоніст Діхно Назар Іванович.

Медсестринською службою керує у госпіталі старша медична сестра Людмила Федорівна Фатєєва. Працює тут вона лише чотири місяці, перейшла у відділення ще до його перетворення на госпіталь і виклик епідемії сприйняла, як особистий виклик власному професіоналізму. Відтак швидко згуртувала колектив медсестер (адже з’явилися в ньому і новенькі, які прийшли з інших відділень) для роботи в надзвичайних умовах. Сьогодні у колективі працюють 9 палатних медичних сестер і 8 молодших медичних сестер, які докладають максимум зусиль, щоби допомогти пацієнтам одужати і захистити мешканців міста від розповсюдження епідемії. Це Якимова Людмила Михайлівна, Дзігора Лариса Олексіївна, Величко Ольга Володимирівна, Лисенко Тетяна Костянтинівна, Грунська Ольга Віталіївна, Мирошниченко Тетяна В’ячеславівна, Бондаренко Світлана Іванівна, Шестопал Лариса Миколаївна, Сєнь Світлана Володимирівна, Хотєєва Аліна Юріївна, Черваньова Лариса Іванівна, Мошура Оксана Степанівна, Миколенко Людмила Михайлівна, Панасюк Людмила Григорівна, Боюк Юлія Олексіївна, Дубенко Наталія Олексіївна, Гайдай Тетяна Анатоліївна та сестра-господиня Губенко Надія Іванівна.

Життя хворих рятують чотири бригади, кожна з яких відпрацьовує по 24 години і потім має три доби на відпочинок. В кожній бригаді по дві медичних сестри, дві молодші медичні сестри, один лікар. Старша медична сестра Людмила Фатєєва – незмінна, вона на своєму посту щодня.

Щоб не хворіли медпрацівники

— Найголовніше — щоб не хворіли медичні працівники. Інакше тоді не буде кому лікувати хворе населення, — зауважує Людмила Фатєєва, коли ми розмовляємо по складнощі роботи медиків в умовах боротьби з ковідом.

— А у вас були такі випадки? – цікавлюся.

— Так, три випадки. Перехворіли у формі між легкою і середньою, лікувалися на самоізоляції, під контролем сімейного лікаря. Вилікувались і повернулися до роботи.

Ризик підчепити ковід далеко не єдиний, що підстерігає медпрацівників госпіталю. Банальна застуда теж не дрімає, особливо зараз, коли йде до зими. Відпрацьовуючи годинами у клейончастих біозахисних костюмах, під якими тіло просто парує, їм доводиться виходити з боксів на холод і знову ж таки ризикувати здоров’ям.

На цю тему ми розмовляємо і з директором ЦРЛ Олександром Матвієнком:

— Нам дуже потрібно зробити там критий перехід, щоби дійсно медпрацівники були убезпечені від холоду. Але щоб збудувати його – потрібні немалі кошти. Є думка звести хоча б тимчасове накриття: зробити каркас та обшити його металопрофілем. Допомога небайдужих нам би в цьому не завадила, тож будемо раді, якщо знайдуться охочі нам допомогти, — говорить лікар.

Насамкінець моєї екскурсії у госпіталь ставлю медсестрам те саме запитання, про що запитували мене хворі у палаті:

— Вам не страшно працювати з ковідом?

— Скажу так: людина до всього звикає, — говорить Людмила Фатєєва. — Єдине, про що дуже прошу молодший медичний персонал — це дбати про свій індивідуальний захист: деззасоби, засоби захисту. Кожного дня нагадую їм про те, щоб в першу чергу захищалися самі. Все решта — це наша робота. Ми знали, куди ми йшли. Зараз ми просто виконуємо свою роботу, бо такі вимоги нам диктує цей час. Ми просто стараємося вилікувати людей.