Косулю Діну зовсім маленькою та немічною шість місяців тому у лісі знайшла родина Шраменків із Руської Поляни. Щоб тваринка не загинула, забрали її додому.
«Бабусю, ми краще, аніж гриби знайшли»
У кінці травня цього року Григорій Шраменко із 11-річним онуком Іллею вирушили в ліс по гриби. Грибів не назбирали.
Коли поверталися додому, почули сильний писк – я зразу й не зрозумів хто чи що може так кричати, – пригадує події шестимісячної давнини Григорій Миколайович. – Трохи віддаля від нас були кущі. Онука залишив біля машини, а сам пішов поглянути. Коли підійшов ближче, а там наша «знайда» – мале, худюще, вибило копитцями землю навколо себе, а навкруги кров. Я спершу відійшов далеченько, думав, може, мати на його крик повернеться, вона не могла не почути, проте намарно. Вочевидь, браконьєри вбили козу, а козеня залишили помирати. За такі варварські вчинки судити треба.
Чоловік – сам мисливець – не міг залишити свою «знахідку» загинути в лісі. Забрав козеня додому. А воно саме до рук йшло. Найбільше результатам такого «тихого полювання» радів Іллюша. Хлопчик знайшов собі друга. В машині козеня відігрілося й перестало кричати. «Бабусю, ми краще, аніж гриби знайшли», – повернувшись додому, з воріт кликав свою бабусю Іллюша, а за ним чоловік у ящику ніс козеня.
– Я, чесно кажучи, спершу не знала, що й робити з ним. Воно ледь живе було, ледь на ногах трималося – одні кістки і шкіра, я боялася, що й не виходимо, – розповідає Валентина Миколаївна.
«Знайду» оселили у сараї, поруч з власним господарством.
– Чоловік поїхав одразу на базар, купив молоко, в аптец і- пляшку і соску. Стали вчити із соски молоко смоктати. Випоювали коров’ячим, розведеним із водою, з дитячої пляшечки. Давали зовсім трішки. Більше місяця по кілька разів на день годувала, а воно – цмулить і пищить. Ожила, стала на ніжках міцно стояти, – розповідає Валентина Миколаївна. – Потім почала для неї варити ріденьку кашку на молоці – геркулес, пшеничну, ячну.
Врятували і дали ім’я – Діна.
«Вона найбільше любить Іллюшу»
Відтоді «карантинне» літо для Іллюші стало водночас і цікавим, і насиченим. Коли його однолітки нудилися вдома, він щодня відкривав щось нове у своїй «знахідці».
– Коли ми з дідусем її знайшли, вона була яскраво-плямиста – її цяточки були руденькі, жовтенькі, вогняні, хутро м’якеньке та ніжне, але сама тваринка такою беззахисною виглядала, – розповідає хлопчик. – Висока на ніжках, просто красуня. А які розумні в неї оченята. Вона все розуміє, коли я з нею розмовляю. По факту, ми з дідусем стали її батьками.
Ціле літо Ілля рвав для неї траву, годував та доглядав. Валентина Миколаївна каже, що нині тваринка харчами не перебирає – їсть і сіно, і бурячок, і гарбуз, а найбільше любить дерть і зерно. За шість місяці козеня стало ручним та змінило колір – тепер це сіренька кізка. Радіє, коли бачить своїх рятівників. Найбільше тішиться забавам з Іллею. Чужих боїться і не підпускає:
– Наша косуля – це тепло і добро. Ми якось спостерігали картину – в гості до нашої «знайди» прийшов сусідський кіт Мультик. Звісно, козеня було в загороді, але мордочку до нього просунуло, а кіт свою підставив. «Обцілувалися», а тоді кіт ще й лапкою легенько по носику її гладив. Ми зразу й не додумалися фотоапарат взяти, щоб зняти цю картину. Наскільки були вражені їхнім так званим знайомством. Здавалося б це тварини, проте інколи дивишся, що вчинки їхні людяніші на відміну, приміром, від людей, в яких піднялася рука вбити її маму.
Діна любить їсти з рук, хоч поруч і буде купа трави, їй подобається, коли їй приділяють увагу, гладять і говорять з нею.
Родина облаштувала для неї огорожу для вигулу, закриту з усіх боків, – з одного боку, від бездомних собак, які бігають і вулицями, і городами, а з іншого, щоб приручена Діна й не втекла, адже вижити вже у природних умовах вона не зможе. Свою «знахідку» втратити не хочуть.
