…Першим фактичним бургомістром доби Незалежності став голова міськвиконкому Володимир Соколовський. На посаді він перебував упродовж 1990 – 1992 років і благополучно позбувся її за власним бажанням, пояснивши рішення кепським самопочуттям.
Анатолій Каленчук на воротах, Володимир Олійник центр-форвард. Фото Володимира Ромодана.
На початку 1990-х про небачені перспективи вільної України однаково хороше мріялося як у Києві, так і в Черкасах, а ще й десь у Лисянці. Тому від Володимира Євсейовича, як і від Леоніда Макаровича, нічого надзвичайного не вимагалося. Запас соціалістичного жиру дозволяв з відповідних крісел доносити свої райдужні марення про перспективи, а електорат у щасті не сумнівався.
Това… Пан Соколовський бачив пішохідним Хрещатик, бачив намивний острів “Черкаси-2” біля Панського, але водночас дуже берігся від всяких там “вітрів змін”. Приміром, категорично не сприймав ідеї створення комерційних телестудій, та й загалом – усього іншого суспільнозначущого, не опробованого часом. Соколовський не любив новацій, а час їх вимагав. Може тому пізніше й пішов у ОДА спокійнесенько регулювати виробництво вічних спирту та тютюну.
Наш Маркс
Та сповнені найкращих очікувань, світанкові 1990-ті якось раптом і геть непередбачувано стали темними й лихими. У цей час місто, і знову “в особі голови міськвиконкому”, очолив директор авторемонтного заводу Марк (а насправді Маркс) Литовський (писали ще Літовський). Сталося це 3 листопада 1992 року. Його правління ознаменувалося масштабною приватизацйією майнових комплексів, підприємств, магазинів, закладів громадського харчування тощо. Бізнес та злочинність стали практично тотожними поняттями, у Черкасах вперше по війні пролунали перші, тоді ще поодинокі, постріли на вулицях. Ближче до середини 1990-х вони переросли у доволі криваву бійню місцевих бригад. І в тій веремії спочатку якось навіть не помічалася персона майбутнього лідера громади Володимира Олійника.
А для Марка Зіновійовича двох років неподалік ниви приватизації виявилося цілком достатнім терміном для кардинальних змін у особистому житті. Спочатку за старою звичкою він ще кілька років покерував комунальним майном, а потім остаточно упакувався і виїхав до США. “Якби я залишився, то мене або посадили б, або вбили”, – щиросердно зізнався екс-мер 2007 року в інтерв’ю газеті “Вечірні Черкаси.” Цікаво, що і його права рука, керуюча справами МВК Людмила Конарєва, теж виїхала, але до Росії. Там вона стала особою, наближеною до колишньої випускниці Черкаського медучилища, губернаторки С.- Петербурга Валентини Матвієнко.
Козак Олійник
Володимир Миколайович грів головне муніципальне крісло два терміни, разом – з липня 1994 року до квітня 2002-го, але вперше вмостився в нього зі скандалом. Не дочекавшись офіційного оголошення результатів, Олійник зламав замок робочого кабінету Литовського, ну й влаштував там ритуальні танці воїна-переможця. Звідкілясь повернувся Марк Зіновийович і дав Володимиру Миколайовичу п… По обличчю ляпасів надавав, так точніше і культурніше. Потім почалася судова тяганина без наслідків, а 1995 року ВР відсторонилася від клінічного черкаського випадку зміни на троні. “Я навіть вдячний Олійнику за те, що усе так сталося”, – сказав у згаданому інтерв’ю Литовський у першій частині тієї фрази, закінчення якої ви вже прочитали.
Олійник став першим міським головою, обраним безпосередньо мешканцями “вільного козацького міста”. Вісім років – надто великий термін навіть для стислого переліку його гріхів, огріхів і цілком позитивних діянь, а наш Володимир Миколайович встигав скрізь втовпитися. Одна “Канівська четвірка” 1999-го чого вартує.
Кому вдається відділити мух від котлет, тобто “черкаського Олійника” від “ростовської пики”, здебільшого характеризує його як “непоганого таки мера”. Аргументи – “сам жив і другим давав”, “підкидав грошенят підприємству”, “часто виходив до людей побалакати” (аякже, це він вмів – хоч і ні про що, але людям це нравиця). Із поганого багатьом пригадається те, що “при Олійнику на вулицях було темно”, “набудував заправок”, “ПЗР роками сидів без води”.
Волошкові Черкаси
Навесні 2002 року Анатолій Волошин розбив Володимира Олійника на голову, але ТВК вдалася до затягування оголошення результатів виборів. І Анатолій Борисович вчинив так само, як 8-ма роками раніше його попередник: поки Олійник красіво чесав журналістам про фальсифікації, захопив його кабінет. Але тут більше: в мерській цитаделі Волошин із командою забарикадувалися на тиждень. Вся країна побачила кадри, на яких невизнані переможці мотузками тягли через вікно пакети з харчами від прихильників. Результати виборів оголосила обласна ТВК, а міську розпустили.
Тож Волошин керував Черкасами з квітня 2002 року до листопада 2006-го. Як умів, на базі знань та навичок, набутих на посаді директора молокозаводу та за допомогою залучених звідтіля кадрів.
Тяжів до культури, меценатствував, влаштовував якісь світські раути… Зразу після перемоги Руслани на Євробаченні вкоськав її виступити у Черкасах на День міста. Впровадив, а точніше – відновив після хрущовських часів, стиль патріотичного чиновника: вишиванка під піджак. Запам’ятався як “воїн світла”, адже переміг темряву часів Олійника, а ще – Мойдодиром для ПЗР, бо дав туди гарячу воду.
Ще тим, що як на претенденті на посаду, на ньому тут масово випробували брудні газетні прийомчики. Особливо показовим в цьому плані є спецвипуск “Черкаського кур’єра” від 1 березня 2006 року зі статтею-бомбою ”Людина, що зібралася вкрасти ціле місто”. У ній, зокрема, дописалися до того, що наш мер скупив оптом мало не всю молочну індустрію Чехії, а на дрібняки, що залишилися, придбав собі за 500 тисяч доларів будиночок в Остраві.
Варіанти – 2006
Ох і бруднючі півроку видалися… На березневих виборах Анатолія Волошина зняли з перегонів, звинувативши у використанні адмінресурсу (надання дітям та студентам пільг на проїзд комунальним транспортом). Далі закрутилася веремія: із різницею в 15 тисяч голосів переміг Валерій Пащенко – зняли й Пащенка (йому “інкримінувалися” фальсифікації із бюлетенями). Перевибори мали відбутися у червні, але не відбулися із дивної причини: не завезли бюлетенів. Упродовж цієї історії встиг “заляпатися” увесь місцевий політбомонд. Окрім Сергія Одарича, який до нього просто не належав. Але про Сергія Олеговича далі.
Отже, тоді землякам довелося обирати вже не стільки особистість, як подальшу стратегію розвитку міста, в якому починало “конкретно тхнути болотом”. Понад 20 кандидатів запропонували три можливих сценарії.
Перший – довіритися управлінцям радянського гарту й обрати Віктора Білоусова чи Бориса Райкова. Другий – поставити на молодих новаторів муніципального менеджменту, Сергія Одарича або ж Анатолія Хмільковського. Але це ризик, і чи буде “Шампанське” – невідомо. Третій – навтішавшись “йогуртом”, повернутися до “олійниці” та підібрати якийсь відповідний “продукт”: Анатолія Каленчука, Михайла Мушієка, Олексія Арсенюка…
Містяни ж, надивившись на штовханину біля крісла знайомих фігур Білоусова, Волошина, Булатецького та інших, більше не захотіли в тому всьому копирсатися. І як засвідчив їхній подальший вибір, списали за борт усіх гуртом…
Далі буде.
Борис Юхно, журналіст, краєзнавець
