Україна до Голодомору. Підпис на зворотній стороні цієї світлини розповідає нам, що зроблена вона 28 квітня 1930 року в Каневі, діток, зображених на ній, звати Явдоха, Степан і Оксанка. Хлопчик хоч і босий, та вбраний для фото по святковому. На дівчатках пишно вишиті сорочки, намиста, віночки з стрічками, підперезані каламайковими поясами.
facebook.com/metelukuVgolovi
На пошанування жертв Голодомору в Каневі відкрито два пам’ятні знаки. На міському цвинтарі по вулиці Київській і на цвинтарі на Монастирку — на місці масового поховання дітей, які стали жертвами Голодомору у 1932-1933 роках. Тоді за два роки в Україні від голоду померли щонайменше 7 мільйонів українців, більше 1 мільйона з них — діти віком до десяти років.
Спогади очевидців про роки Голодомору в Україні 1932-1933 років записала провідна наукова співробітниця Шевченківського національного заповідника Зінаїда Тарахан-Береза, вони увійшли в книжку «Святиня і Голодомор»:
«Наша сім’я була велика — батько, мати, і нас шестеро дітей: я, Фрося, Поля, Марія, Надія і Гриша. Я була найстарша. Мені було дев’ять років у той час. Голодувать почали із зими 1932 року. Коли у батьків було там якесь золото, то поміняли на їжу. Ще і одежа яка була, також поміняли на їжу. А коли не стало чого мінять під весну 1933 року, сім’я почала голодувать. Батьки ж почали пухнуть. Менші діти почали вмирати. Я і менша моя сестра Фрося почали весною йти з дому, ходили по місту, по смітниках, попід столовами, по базару. Може нам хто крихту коли і давав, але ми були уже обидві пухлі. Ледве поверталися додому. А коли не подужали дійти додому, то спали десь під тином. Їли ми з липи бруньки і з акації цвіт. А одного разу ми повернулися з Фросею додому, то менших дітей уже не було: Полі, Марії і Наді. А батько і мати з грудною дитиною Гришею робили в школі: прибирали і замітали. Одного разу ми прийшли непритомні. Полягали на лежанці спать, то Фрося тої ночі умерла біля мене. Я пішла до сусідів, мене не впустили. Потім я пішла до діда і баби. Це були батькові батьки. Вони мене теж не впустили, боялися, щоб я в них не вмерла. То я вернулась і полізла на піч, і рядом з мертвою сестричкою спала. А рано не знаю, де я пішла. Я не бачила нікого, коли кого хто хоронив. Я продовжувала бродити по смітниках, спала під тинами, бо додому не подужала приходить. Два рази забирали на машину не тільки мене, бо таких, як я, котрі валялися під тинами, було багато. То вони, щоб люди не вмирали по дорогах, звозили до одного приміщення. Перший раз звезли нас до мертвецької і поскидали, як дрова. То хто кінчився, а хто не вмер, розлізлися, хто куди, і продовжували тинятися. Сьогодні думаєш про це з великим жахом, а тоді було все одно. А другий раз нагрузили повну машину і старих, і малих і привезли на вулицю Шевченка, де була хата старенька, і згрузили в ту хату всих і закрили на замок, щоб не розлазились попід тинами і оставили на ніч вмирали там (тепер на тому місці знаходиться будинок № 88).»
Дик Наталія Тимофіївна, 1923 р.н.
«Багато горя приніс нам голод. Ми й тоді жили в Монастирку під Тарасовою горою. Наша хата була по сусідству з хатою Артема Сущенка (рідного брата Параски Данилової), на тому місці, де зараз хата Саші Омельченко стоїть. Артемова жінка Параска була вагітна саме, а було в них тоді вже троє дітей: хлопчик Гнат та ще дві зовсім маленькі дівчинки: Катя і Маня, рочків по два. Ще молоді були і Артем, і Параска, бо діти ж невеличкі були. А тоді ж позабирали уповноважені все, що в кого було. У нас і рижій забрав у двох горщечках активіст Семен. Ніде не можна було сховати нічого. І зараз пригадую, як ті малюточки Артемові сиділи на лежанці і так жалібно просили свою матір Параску: іба (хліба), ам (гам)… Отакі супостати, довели людей до того, що вони мертвих людей їли, навіть, власних своїх дітей! Сильно велике горе було. Так отой Артем і вагітна Параска з’їли трьох своїх дітей, як вони померли з голоду. А потім, як він вмер, то вона і його стала їсти. Всього не з’їла, кусок остався. А кістки були і в грубі, і в погребі. Сусіди догадалися, що трапилося — і заявили про це. Відразу ж ту Параску забрала міліція — то з того часу ми й не бачили її. Очевидно, і вона померла. Так в голодовку загинула вся їхня сім’я.»
Мазуркевич Ївга Степанівна, 1910 р.н.
«Жила по сусідству з нами Поля з чоловіком. У них було четверо дітей. То чоловік пішов на заробітки у село Михайлівку, де ліс ріжуть. Там він і вмер з голоду. А вона рішилась в Білорусію поїхати за шматком хліба, а дітей покинула. То я як зараз бачу, як її восьмирічна дівчинка побачила у нас на городі зелену цибулю. Нам її жаль було, то ми не боронили їй рвати. Вона ж наїлася її та так і померла з тією цибулинкою в ручці. А потім менша її сестричка вмерла. А незабаром померли і старші, дівчинка і хлопчик, в чужій, пустій хаті від голоду. А мати думала, що порятує їх. Вернулася – а їх вже нікого немає…»
Герасименко Марія Леонтіївна, 1913 р.н.
Ми не знаємо, як склалася доля діток з нашого фото. Їхня історія загубилась, можливо з часом її вдасться віднайти. Хочеться вірити, що усі вони вижили, виросли, одружилися і мали великі і міцні сім’ї. Наперекір тоталітарній машині, яка знищувала родини і цілі села.
“Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини,” — написав колись Тарас Шевченко. Кожна історія цього допису — історія України і історія кожного з нас.
Ми пам’ятаємо.
Використані матеріали книги “Святиня і голодомор”: Свідчення очевидців / Упоряд. О.В. Білокінь. – Львів: ПП Сорока Т.Б., 2003 р.
