На фото середини минулого століття, яку автори сторінки “Метелики в голові” побачили під час експедиції на Золотоніщину у селі Гельмязів – фінальна сцена усіма улюбленої п’єси Михайла Старицького “За двома зайцями”. На пошуки необхідної інформації про сільський театр пішло кілька місяців і ось що вдалося з’ясувати допитливим дослідникам:
facebook.com/metelukuVgolovi
“Завдяки Виталий Лобас , який знайшов маленьку замітку у газеті “Колгоспник Гельмязівщини” за 24 грудня 1948 року, ми дізналися про колектив Гельмязівської середньої школи, який поставив п’єсу “За двома зайцями” на сцені районного будинку культури, щоб зібрати кошти на допомогу дітям сиротам (фото замітки ми додамо у коментарях). Але наше фото зроблене до війни, на ньому стоїть дата – 01.06.1941 року. Отже, творчість Старицького у Гельмязові любили і поважали, п’єсу у будинку культури ставили до війни і відновили постановку після. Можливо, нам вдасться знайти більше інформації і про довоєнне фото, але ми з’ясували важливе – творчість нашого земляка не лише надихала на дозвілля і творчість, завдяки їй вдавалося допомагати дітям у важкі повоєнні роки.
На цьому тижні українці світу згадували корифея української літератури та українського побутового театру Михайла Старицького, який народився 14 грудня 1840 року у Кліщинцях на Полтавщині, зараз це Чорнобаївський район Черкаської області.
З великою любов’ю до України Старицький писав свої п’єси, створив театр, кращий за імператорський, який здобув великої слави. Не забував і про Кліщинці. В останній рік життя завітав до рідного села, щоб під відкритим небом для односельчан дати концерт разом з Миколою Лисенком та Марією Заньковецькою.
Виконав пісню “Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай…”, яку він написав замолоду в пам’ять про своє кохання до Степаниди – дівчини з Кліщинців, у яку він був палко закоханий, але вона була заручена і віддала своє серце іншому.
Колись аматорські театри існували в багатьох селах, потім відійшли в минуле. Спогади про них лишилися на давніх фото, які ми так любимо розглядати, щоб дізнатися більше про те, як жили українці у минулому столітті. Із замітки видно, що ні Голодомор, ні війна не винищили в наших людях бажання допомагати ближнім. Тим, хто цього потребує.
Так було тоді і так є зараз. Бо ми українці”.
