Про красивий весільний звичай, записаний від Ольги Очеретяної 1940 року народження з села Калинівка Городищенського району Черкаської області, розповіла її онука Ольга Шамлова.
Фото нареченої з дружками, Чигиринський район Черкаської області, друга половина ХХ ст.
За словами Ольги Степанівни Очеретяної, за її молодості на весіллях наречену проводжали в нове сімейне життя усі незаміжні подруги з Калинівки і особливо важливою була ця традиція, якщо молода виходила заміж в інше село.
Великий весільний почет, багато дружок мали показати родині молодого, що за наречену завжди буде кому заступитися, як би далеко від батьківської домівки вона не жила.
“Подібна традиція, за якою дружками молодої були усі незаміжні дівчата на виданні, була і в селі Межирич Канівського району. У суботу зранку, в день весілля молода з старшою дружкою обходила усі двори, де жили незаміжні дівчата, кликала їх у дружки, обв’язувала стрічкою навхрест, щоб позначити цей статус, і всі разом вони йшли на весілля. Про цей звичай розповіла Зоя Запорожець.
Випадки, коли дівчина йшла заміж в інше село або місто, не були рідкістю. Також багато весільних пісень присвячено прощанню молодої з її дівоцтвом, мамою і татом, рідним домом. У нашому зібранні є давній вишитий рушник зі словами: “Вийду на гору, стану та й крикну: де не родилась, там я привикну”. Завжди непросто прощатися із звичним життям, родиною, покидати подруг. Але це життя і такі його правила. Дівчина йшла заміж і створювала свою сім’ю, часом далеко від дому, в якому зростала. Підтримка близьких у день весілля була дуже важливою. Як і важливо знати, що є свій рід і коріння, які завжди триматимуть навіть на далекій відстані.
“Не сама я іду, сімсом дружок веду,
Сімсот ще й чотири, усі чорнобриві…”
