kray.ck.ua
На Стрітення, 15 лютого, 103-ій день народження зустріла жителька Корсуня-Шевченківського Євдокія Василівна Грабаренко. Як виявилося, вона найстаріша не тільки у своєму місті, а й на Черкащині. Незважаючи на поважний вік, пам’ять має хорошу, в подробицях згадує пережите.
Вона — корінна корсунчанка. Дитинство і юність минули на Донбасі, куди батьки виїжджали на заробітки. Там школу і курси друкарок закінчила. “Та коли в шахті від газу загинув старший брат, який був у свої 16 років прохідником, мама закомандувала повернутись у Корсунь. Боялася, щоб і батько не постраждав чи не загинув у шахті”, — згадує минуле.
Маючи рідкісну на ті часи професію друкарки, Євдокія Василівна влаштувалась на роботу в місцеве педучилище. Тут же й вечірнє відділення закінчила. Спочатку вчителювала у сільських школах свого району, а незадовго до початку Другої світової війни її направили в Західну Україну, де був дефіцит учителів. Викладала українську мову, була директором школи в одному з сіл Прикарпаття. Та з початком фашистської окупації України повернулась додому.
“Війну згадувати і зараз важко. Батько — на фронті, вдома — менший брат і хвора мама. Мене за німців взяли на роботу в сільськогосподарський відділ статистиком-друкаркою: вела облік відправленої у Німеччину продукції. Два роки і сім місяців усі ми чекали визволення. Окупантів боялися і ненавиділи, тому що часто чули про розстріли мирних жителів у Різаному яру та Кущаївці. Якось я сама, дорогою на роботу, бачила колону людей, яких вели на розстріл, більш як сто осіб. Пізніше говорили, що то були адвентисти — їх розстріляли за релігійні переконання. Пригадую бомбардування міста у січні 1944 року: багато хат тоді згоріли. Була підірвана ГЕС, постраждали й інші будівлі. Ми як почуємо рев літаків із хрестами, ховалися в глибокому погребі. А під Шендерівкою такі бої були, що аж до Корсуня гуркіт долинав. Тому стільки радості було, що район визволений. Люди на мітинги збиралися, раділи. На одному з мітингів прозвучав заклик збирати кошти на танкову колону «Корсунь-Шевченківський», так я сама особисто кілька разів по пів зарплати віддавала”.
Усе післявоєнне життя Євдокії Василівни минуло в труді. Працювала у райпобуткомбінаті, сама навчилась гарно шити й обшивала рідних та знайомих, адже в ті роки одяг був дефіцитом. Понад десять років працювала агентом Держстраху, має за це кілька професійних відзнак.
Характер у Євдокії Василівни напрочуд доброзичливий, вона любить спілкуватися з людьми і має що їм розповісти з власного життя і досвіду. На запитання, що слід робити, щоб прожити 100 років, відповіла мудро і розважливо:
“Жити треба справедливо й чесно, не ображати людей. А головне — не бути жадібним. Жадібна людина довго не проживе, бо обов’язково в якусь халепу залізе. Треба так будувати стосунки, щоб тебе поважали, а в старості допомагали. Хоча, — додає після хвилинного роздумування, — там, на небі, намічено, що має людина пережити і як прожити…”
Доля не послала Євдокії Василівні власних дітей. Зараз її доглядає опікун, навідуються сусіди, знайомі. Доброта і щирість ніколи не зраджують старенькій. А спогадів завжди вистачає для всіх.
