9 березня 1861 року, у день народження Тараса Шевченка, до нього завітало кілька друзів. Вони вітали поета, бажали одужання. Шевченко ж, дякуючи, відповів: “Ото якби додому, там би я, може, одужав. Дасть Бог – навесні вирушу…” Не судилося.
Уже надвечір наступного дня у помешканні братів Лазаревських зібралися Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Григорій Честахівський та інші побратими поета, аби обміркувати, яким чином виконати останню волю Тараса, а саме – поховати його в Україні.
11 березня товариство подало прошення від імені Михайла Лазаревського до генерал-губернатора Петербурга з відповідним клопотанням. Та оскільки передбачити сумнозвісний російський канцеляризм було не складно, друзі усвідомлювали, що відповіді доведеться чекати не тиждень і не два. Вирішили поховати Шевченка тут, у північній столиці, а згодом, отримавши всі необхідні дозволи, перевезти тіло до України.
На Смоленському кладовищі місцину обрали швидко: у своїх замальовках поет часто зображував тихий куточок Смоленського кладовища, тож ці малюнки сприйняли як послання. Багатолюдне прощання з Шевченком відбулося у церкві великомучениці Катерини при Петербурзькій академії мистецтв. Часописи свідчать, що в день похорону йшов густий лапатий сніг…Тарас лежав у дубовій домовині, оббитій білим глазетом, а на Смоленському закінчувалися останні роботи над тимчасовим місцем спочинку Кобзаря.
З огляду на подальші плани оточення Шевченка, могилу зробили більшою, ніж зазвичай, а “скриню”, у яку опустили труну, заздалегідь оббили цинком.
З часом, аби возвеличити Тараса, що, власне, не мало жодної необхідності, писали про мало не кількатисячне “людське море”, яке розлилося на всі прилеглі до кладовища вулиці. Насправді у церемонії прощання брали участь кількадесят осіб, більшого зібрання елементарно не допустила б жандармерія. І над усе – з огляду на “погану репутацію” колишнього поселенця оренбурзьких степів і Мангишлацького повострова.
Велич сумної події полягала в іншому: прощалися з Шевченком не лише земляки, але й демократи Росії: Некрасов, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Чернишевський. Геній і народність Шевченка не обмежувалися кордонами колишньої Малоросії, а серед тих, хто прийшов, вже тоді – Украйни.
Лиш на початку травня були отримані всі дозволи на перепоховання та документи у супровід. У всіяній козацькими кістками петербурзькій землі Тарасові судилося бути 58 днів. Попереду чекала довга дорога додому. Жаркий травень змусив його друзів заховати змучене тіло Кобзаря ще ретельніше: вже сформовану домовину помістили у свинцеву, а її – у дерев’яну, по краях оббиту залізом.
Доки дісталися вокзалу, ще двічі відбувалися громадські панахиди. Коли петербуржці дізналися, хто вирушає в останню путь, кожен намагався доторкнутися до червоної китайки, якою, за козацьким звичаєм, накрив домовину Пантелеймон Куліш. Загалом у місті на Неві Тарас Григорович був більше знаний як художник, та це аж ніяк не применшує значущості факту: 9 травня 1861 року до Москви його проводжала кількасотенна громада.
Перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року опікувався художник Григорій Честаховський
А далі, вже кіньми, Шевченко їде до Тули, Орла, Кролевця, Глухова… Важко ступають знесилені коні, минають ліси і переліски, села зі складеними у зруб хатами та вже нашими, вибіленими, з провінційними поміщицькими палацами, які губляться у тіні парків… Лишень якихось два роки тому, у травні 1859-го, їхав Шевченко цією дорогою додому “для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры”, як зазначалося у дозволі, виданому на п’ять місяців.Та насправді мріялося йому про інше – недарма ж у відомого кролевецького майстра замовив вишиті білим по білому весільні рушники. А тепер ось лежать вони поверх китайки, а вишивальник витирає пекучі сльози…
Невдалою була та поїздка, ніяк не вдалою. Замість хатинки у Пекарях нажив Тарас конфлікт із землеміром, за яким – “высочайшее повелевание немедля возвращаться в Петербург”, замість тихого сімейного щастя – холодна відмова.
19 травня вірні товариші поета Олександр Лазаревський та Григорій Честахівський доправили тіло Тараса до Києва. Відспівували його у нещодавно відновленій церкві Різдва Христового на Поштовій площі, і допоки тривала громадська панахида, в оселі першого біографа поета Чалого між друзями точилася гостра суперечка з приводу місця поховання поета. Зрештою, зійшлися на трьох гідних такої честі київських місцинах – Щекавиці (брат Варфоломій навіть почав копати там могилу), Аскольдовій могилі та неподалік Видубицького монастиря.
Раптом підвівся Григорій Честахівський. “Не те говорите. “Канів! Канів!”, – то були останні слова Тарасові. Можу присягнути”. Те й погодили.
Уранці 20 травня домовину доправили на пароплав “Кременчук”, що стояв біля Ланцюгового мосту, а вже о четвертій пополудні з його борту було добре видно споконвічні канівські кручі. Та пристати до берега судну не вдалося – того року Дніпро розлився так, що між причалом і суходолом залишалася чимала смуга мілини. Нею підвели віз, у який за козацькою традицією впряглися парубки, адже у свої сорок сім Тарас і сам навіки залишився парубком.
З 20 до 22 травня тіло поета перебувало в Успенському соборі Канева. У цей час на Чернечій горі солдати-мулярі місцевого гарнізону готували склеп: глибоко викопану могилу обкладали цеглою та впорядковували горішню частину місця поховання.
Опівдні 22 травня біля канівського собору зібралося кілька тисяч люду. Домовину поставили на воза, вкрили червоною китайкою і самотужки повезли: спочатку хлопці, потім дівчата. Похоронна процесія долала важкий шлях через ліс і кручі. Внизу котив спінені хвилі сивий Дніпро. Ті, хто був попереду, встилав зеленими вітами дорогу. Ось і гора…Похорон тривав до вечора. За кілька днів Честахівський напише: “Про Тараса знає вся Україна, що він був батьком-заступником, що він улягся коло Канева. Приходять люди зі слобод вклонитися його могилі. Я часто застаю коло могили простих слободян – стоять, знявши шапки, дивляться на неї так, що я ще ні разу на своїм віку не бачив такого щирого, тихого, уміленого погляду людського, ніби в цій могилі закопалася остання надія на їх лучшу долю”.
Честахівський залишився в Каневі та понад два місяці керував опорядженням могили. Увесь цей час канівчани, як і жителі прилеглих сіл, насипали курган, укріплювали його камінням. Кажуть, в околицях не було жодної людини, яка б не принесла на могилу зі свого двору шапку землі. Передбачаючи заворушення на тлі єднання довкола Кобзаря, київський губернатор спорядив до Канева військовий підрозділ, та круча все одно залишалася місцем паломництва: тут, окрім простолюду, побували усі без винятку прогресивники й митці тієї доби – “недремлющее око” не лякало національну еліту.
Зрештою, рукотворний насип почав поволі осуватися. Влітку 1882 року російський письменник Микола Лєсков, завітавши до Канева, написав: “Могилу відвідують постійно і те, що вона дуже осипалася, сталося саме тому, що її не забуто”.
1884 року місце вічного спочинку Кобзаря упорядкували наново: укріпили курган, замінили дубового хреста на чавунний та зробили огорожу. З 1889 року сюди вже можна було піднятися дерев’яними східцями.
Фотолистівка. Вид-во Г.П.Шевченка. Могила Т.Г.Шевченка з Дніпра. Черкащина, Звенигородський р-н, с.Керелівка. 27.05.1912 р.
У 1923 році скульптор-самоук Каленик Терещенко спроектував пам’ятник-погруддя, який і виготовили у ливарні Городищенського цукрозаводу. Його встановили у липні. А 1927 року при Наркомпросі був створений Шевченківський комітет, який керував меліоративними роботами та укріпленням схилів Чернечої гори, а також провів конкурс на проектування нового пам’ятника. За рік вирішили не обмежуватися його встановленням, а створити меморіальний комплекс, який би сформували саме місце поховання, музей та бібліотека.
125-річчя з дня народження поета, що ознаменувалося грандіозним 25-тисячним мітингом 7 травня 1939 року, стало апофеозом боротьби заідеологізованого радянського письменництва за Шевченка і його літературне надбання. Про “комуністичність” поета говорили Олександр Фадєєв, Всеволод Іванов, Лебедєв-Кумач, Олександр Корнійчук, Павло Тичина… Зібрання червоних літераторів тривало понад місяць – аж допоки не були відкриті новий пам’ятник роботи скульптора Матвія Манізера та літературно-меморіальний музей. Сталося це 18 червня 1939 року за присутності найвищого керівництва партії та уряду Радянської України.
У роки війни Кобзар стояв непорушно. Ніщо його не брало – ні авіаудари, ні артобстріли. Навіть напередодні визволення Канева у січні 1944 року нацисти не наважилися на руйнування комплексу. Щоправда, якийсь агонізуючий псих послав таки у Тараса сімнадцять куль. Та на своєму короткому земному шляху, як і по смерті, Шевченко знав і лютіші розправи, а його знесилена душа не знає спокою й донині…
“Тим часом, прочувши про те, що тіло Шевченка привезено й поховано в Каневі, невпинно прибував різного звання народ, щоб поглянути на могилу й уклонитися праху покійного. Народ прибував одразу після похорону Шевченка, частково з барок і плотів з лісом, що пливли Дніпром і проходили повз Чернечу гору, на якій поховано поета (це були здебільшого литвини, наші малороси називають їх кракодзеями), а частково з пароплавів, що приставали за півверсти від могили. Відвідувачі з пароплавів були переважно благородного стану – офіцери, чиновники, студенти, дами і різного звання люди. Згодом уже, в міру поширення чуток, почали відвідувати поетову могилу духовенство й сільський люд з околиць, особливо в неділю і на свята”. (Григорій Честахівський, “Епізод на могилі Тараса Шевченка).
Борис Юхно, журналіст, краєзнавець
