Їй було відпущено долею аж 102 роки. У цьому довгому житті не бракувало ні революцій і воєн, ні переховувань і небезпек, ні тяжкої праці й утоми, ні затаєної пристрасті й шаленого кохання, ані навіть безнадії – аж до думок про самогубство.
Однак Наталя Лівицька-Холодна зуміла прийняти відведений їй час таким, яким він і був їй даний. Здається, жодного разу вона не впустила у своє життя чогось такого, що могло би похитнути її шляхетний образ: обману, підлості, зради.
Вона писала себе такою, якою бачила збоку – часом те віддзеркалення набувало дуже химерних рис, настільки невластивих її часові, настільки непритаманних жінкам ХХ століття, – а проте усе її життя і творчість – то впевнене і правдиве розгортання епохи на тлі музичної жіночої душі.
Наталя Лівицька-Холодна народилася 15 червня 1902 р. на хуторі своєї баби Гельмязів (Золотоніський район, Черкащина). Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. На фото — поетеса з батьками і братом, Варшава, 1920 р.
Народилася Наталя Лівицька 15 червня 1902 року. Батьки – патріоти, активісти, справжні притомні українці. У їхньому київському будинку завжди вирувало бурхливе громадське життя, точилися дискусії, складалися плани, формувались нові ідеї. Якось один із гостей – а то був Володимир Винниченко – утомившись від плачу маленької Наталочки, не дивлячись, кинув подушку в бік її ліжечка. Дівчинка затихла. Винниченко зосередився на своїй пильній праці. Аби за кілька хвилин не повернулася мама, в українській літературі не було би поетки Лівицької-Холодної…
Навчання та революція
Наталя починала вчитися в Золотоніській гімназії, але революція, яка саме спалахнула в Україні, змусила юну гімназистку змінити чимало навчальних закладів – у Полтаві, Переяславі, Києві, Жмеринці… Мабуть, таке бурхливе життя з раннього віку навчили Наталю не боятися змін, сприймати їх якщо й не захоплено, то принаймні спокійно, гартувати характер. Середню освіту дівчина нарешті таки здобула в Празі, куди її родина перебралася після приходу більшовиків.
1920 року, після поразки УНР, сім’я опинилася в Польщі, де на той час була розташована Дипломатична місія Української Народної Республіки. Після вбивства Симона Петлюри в 1926 Наталчин батько – Андрій Лівицький – став його наступником. Брат Наталі – Микола – був Президентом УНР у вигнанні. Зайвим буде й говорити про те, наскільки небезпечним було життя родини Лівицьких, які видимі й приховані загрози чигали на кожному кроці. Треба було не втрачати пильності, мати залізну витримку, весь час готуватися до найгіршого.
Особисте
Із Євгеном Маланюком вони познайомилися в Подєбрадах, у Чехії – це містечко було тоді осередком Празької школи української поезії. Євген працював інженером, Наталя була студенткою Карлового університету. На одній із вечірок Лівицька бесідувала з товаришкою Люсею Крат.
Євген Маланюк
Волосся Наталі прикрашала велика квітка. Раптом Маланюк підійшов до Люсі й щось прошепотів їй на вухо. Люся повернулася до Лівицької й попросила в неї прикрасу-квітку. Наталя здивувалася, але квітку дала. Подружка, сміючись, віднесла її Маланюкові, який зразу ж заклав її в петлицю свого піджака й галантно вклонився Лівицькій здаля. Так почалася історія дивного кохання, якому, на жаль, не судилася взаємність.
Маланюк умів подобатися жінкам – красивий, витончений, атлетичний, із прекрасними манерами, він знав як полонити серця. У листі до Наталі Євген писав: “Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці” або “Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!”. Але Лівицька вперто й рішуче не приймала його зізнань, воліючи обмежитися легеньким фліртом і просто дружнім спілкуванням.
Тим більше, на той час у неї вже був наречений – художник, хімік, громадський діяч і запеклий футболіст Петро Холодний. А до Маланюка Наталя почувала щось схоже на повагу, чи на жалість, чи на якусь ностальгію. Уже наприкінці життя вона зізнавалася в інтерв’ю Богданові Бойчуку: “Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв не як щось інше, а саме як любов.”
У цей же час Лівицька активно листується з Оленою Телігою, також представницею Празької школи поезії. Серед іншого, обговорюють і виразно феміністичні теми. В одному з листів Теліга пише, чи то підтримуючи подругу, чи то погоджуючись із нею: “Чоловіки часто уникають розумних жінок, бо відчувають, що там вони не можуть бути паном і авторитетом…, бо легше почувають себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного їх слова… Часто такі чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його ж п’єдесталі”.
Маланюк ледве не покінчив життя самогубством. Рядки, присвячені коханій, звучать розпачливо й безнадійно:
“На могилу прийде й Наталочка, може,
Певно з Холодним, не сама,
І на них буде сонце, а на мені, Боже,
Лежатиме тяжко чорна тьма…”
Лівицька одружується з Петром Холодним. Улітку 1925 року в них народжується донька Іда. Виховує дівчинку Наталина мати, адже батьки ще продовжують учитися. Петро захоплюється різними ідеями, малює, багато грає у футбол. Стипендій ледве вистачає на сяке-таке прожиття. Родина переживає одну за одною гучні фінансові катастрофи. Урешті Наталя не витримує такого життя. Якось, коли вони вдвох проходили повз Варшавську академію мистецтв, Наталя зауважила:
“От би тобі тут учитися!”
Петро відповів упертим “не хочу”, але тут уже дружина виявила неабияку впертість – вона власноруч подала до академії чоловікові документи. Довелося йому вчитися…
“Еротичний роман”
Першу збірку віршів Лівицької-Холодної “Вогонь і попіл” дослідники часто називають еротичним романом. Ця збірка – історія заміжньої жінки, яка полюбила іншого чоловіка, потім у ньому розчарувалася й знову повернулася до себе колишньої. Є в книжці й дещо жорсткіший мотив – лірична героїня уособлює себе татарською полонянкою, описує зливу своїх переживань, пов’язаних із любов’ю й неволею. Любов-боротьба, любов-битва, навіть любов-ненависть – палітра інтимних почуттів у Лівицької-Холодної надзвичайно широка і смілива, особливо – на той час. Її вірші – це свого роду жіночий календар, у якому і психологічні подробиці змін жіночого єства, і химерні згасання й наростання почуттів, і добре відчутний пульс жіночого життя в його еволюції.
Дмитро Донцов писав їй: “Не можу собі уявити ЛНВ без Ваших віршів. Ваші вірші роблять сенсацію”. Літературознавець і поет Нью-Йоркської групи Богдан Рубчак писав про ліричну героїню Наталі Лівицької-Холодної як про “жінку-вамп”, якій притаманні “пожадливість пристрасті” й “демонізація кохання”. Жіночому темпераменту поетеси тісно в будь-якому, заздалегідь означеному, колі – від образи дружини воїна, матері, берегині вона рветься у відверте “фам фаталь”: “Я гадюкою стисну, я візьму з твого серця кров”, “Твоя кров, з твоїх уст, коханий”.
На схилі літ
На схилі літ письменниця констатує, що “я пишу незугарні вірші”, “мої вірші тепер каліки”. Проте один із найбільших критиків літератури Юрій Шерех-Шевельов уважає інакше: “Буває старість різного типу. Буває осліпла й застигла в давно минулому… А в інших сама тільки старість приносить мудрий розквіт або навіть перше зародження й народження таланту… У Лівицької-Холодної вершинні осяги, справжній вибух таланту припали на старші роки.”
Свої останні роки Лівицька-Холодна провела в притулку для старих у Канаді. Ще й там писала вірші, про які забувала, і покоївки просто вимітали списані папірці. Рідним заповідала, аби по смерті тіло її спалили, а попіл уже – поховали. Померла в 2005 році – знаючи, що в житті їй уже нічого не змінити, і ні до кого не маючи жодних претензій. Їй було 102 роки.
