Без магазинів, шкіл та вцілілих будинків, а до найближчого села — більше кілометра. Таким є селище Козорізи, що на Драбівщині.
Козорізи на дві частини розділяє залізничний переїзд. Нині тут проживає лише дві людини. Протягом п’яти років, згідно з документами, у селищі зареєстровані троє людей.
“Рахується троє, але проживає фактично тільки двоє. Один чоловік проживає по одну сторону залізничної дороги, а друга – Лідія Іванівна, проживає по іншу сторону”, – розповіла Суспільному діловод села Перервинці Людмила Пучка.
Вісімдесяти чотирирічна Лідія Козоріз — єдина мешканка однієї з частин селища. Проживає тут протягом 65 років, останні п’ять без жодного сусіда. За товаришів у неї — кіт та собаки. А ще десяток курей та качки.
Аби всіх нагодувати, починає господарювати із п’ятої ранку. Окрім городу ще має і садок.
Магазинів поблизу немає, тому продуктами запасається на декілька місяців.
“Я заготовляю і борошно, і крупи, і макарони. Все, що мені треба з осені, як дорога є. Наймаю машину, накупила, запас зробила баба — й сидить. Напечу, наварю, і все”, – розповідає.
Кожна кімната у будинку Лідії Козоріз прикрашена родинними світлинами, картинами та вишитими рушниками. Їх створює сама:
“На щастя, на долю — вишила трояндами. Деякі картини вишивала, ще коли в старій хаті жили, вже діти один за одним були, через два-три роки. Сиджу взимку на ногах колишу і вишиваю: ялинку, олені, маки”.
Як розповіла жінка, це зараз є час на хобі, а раніше доводилося тяжко працювати:
“Та ким я не працювала: і корови доїла, і ланка, де буряків по п’ять-шість гектарів. Оце вам виділили зараз землю, ви б його зробили? Ні”.
Покидати рідну хату Лідія Іванівна не хоче, бо тут її батьківщина. І хоч бути на самоті звикла, та гостей чекає завжди. А коли на гостини приїздить донька, то день для неї — свято.
