Історію свого кохання виданню “Вісті Черкащини” розповіло подружжя київської журналісткиОльги Годованець та військового реконструктора Михайла Іванова, які з початку пандемії оселилися в Легедзиному на Черкащині.
Михайло та Ольга успішно ведуть свою столярну справу під назвою «Майстерня хатнього духа», приводять до ладу власну хату й обійстя, яке Ольга придбала на початку двохтисячних, коли була у складі знімальної групи, що робила кіно про Трипілля. Михайло ще час від часу їздить на військово-історичні реконструкції (одну з яких доводилося спостерігати під Легедзиним). Виховують двійко дітей – п’ятирічного Степана та на рік молодшу Меласю.
Розмова відбулася у формі переписування через поганий зв’язок у селі. Найцікавіше з неї подаємо вашій увазі.
На запитання «Де, коли і за яких обставин ви познайомилися?» Оля написала: «Познайомились ми на базі Правого сектору, за 100 км від війни, у вересні 2014. Я приїхала, щоб відчути і зрозуміти, чи зможу перебувати, працювати в обмежених обставинах війни як кінодокументаліст, а Михайло в цей самий час приїхав з Пісків, з фронту, по приціл до СПГ- 9.
Коли побачила Мишка, промайнула найперша думка: ось ми нарешті і зустрілись, і в цьому Житті також! Ні серце не тьохнуло, ні в жар не кинуло від хвилювання – емоції були рівні. Але цікавість до цього чоловіка заіскрилась. Розумієте, війна – така річ, що нема сенсу грати в ігри на «добивання» один одного. Війна вона відкриває людину: все, що в людині доброго – стає ще добрішим, все погане в людині проявляється з багатократною силою. Тож нема сенсу вбирати і міняти маски».
Михайлова відповідь була такою: «На момент знайомства я вже кілька років холостякував. Тож був в активному пошуку. Побачив красиву лупату усміхнену дівчину, вирішив, що треба познайомитись. Але вона була в компанії чоловіків, і я зрозумів, що один з них напевно є її бойфренд. З подальшої поведінки я зрозуів, що бойфренда немає. За півдоби я вертався на фронт і перед від’їздом запитав номер телефону. Вона не відмовила. І наступний місяць ми есемесились, бо балакати не дуже виходило через поганий зв’язок на нулю.
Оля просила щодня писати хоча б «Привіт», щоб знати, що не вбили. Я час від часу забував, але вона нагадувала.
А через місяць Оля приїхала до нас на фронт і ми там вже «задружили» на всю силу».
Ось що розповіла Ольга про романтику на війні. «Звісно, вона була, але особлива, і, може, навіть комусь не зовсім схожа на романтику. Товариство брало мене з собою на добове чергування на позиції. Хлопці всі обстріляні – у прямому сенсі слова, бо артилерія – бог війни! Усі дотримуються правил поведінки на війні. Включно з тим, де і як «ходити до вітру». Коли ти другий день на нулю, моя психіка просто не хотіла розуміти, де я. Тому з бліндажа я чемно зібралась попрямувати до виходу. Михайло спитав: «Ти куди?» – «Хочу в туалет». – «Я йду з тобою». Звісно, жодних заперечень з мого боку командиру. І коли Мишко обійшов-обдивився в темноті прийнятне для моєї потреби місце, сказав, що «можна тут» і відвернувся.
Це вже потім прийшло знання й усвідомлення про розтяжки, про потенційну стрілянину по рухомій мішені вночі тощо. Тому така увага з боку чоловіка – це про безпеку жінки насамперед! – і ця увага коштує багатьох букетів з найдорожчих квітів і оплачених вечер в ресторані. Але я не надто люблю найдорожчі квіти…»
– Як Михайло вам освідчився?
«Освідчення було блискавичним. По-суті, відбулось на другий день нашого знайомства, коли ми вдруге побачились наживо. Між цими двома днями зустрічі наживо було півтора місяці спілкування по телефону й есемесками, спілкування «ні про що». Того дня ми з Михайлом вирішили, що ми один одному чоловік і дружина. Про весілля мене запитав мій старший товариш, коли я повернулась у Київ після перших своїх мандрів на війну. Я почала пояснювати, що печатка в паспорті для мене не має значення, вона ні про що не говорить, що мені байдуже до весілля тощо. На що Сергій спокійно відповів: весілля потрібне не тобі – весілля потрібне йому, щоб було до кого вертатись і заради кого там Жити. Мишко приїхав з війни в лютому 2015, коли завершилась славетна історія Донецького аеропорту. Саме в цей час через мої постійні тривоги і ридання (замість того, щоб радіти майбутній малечі) – у нас завмирає вагітність і наше перше маленя, яке прийшло до нас на війні, не народилось. Але саме це маленя забрало тата з війни.
Фронт на той час стабілізувався, маневрена війна зупинилася, почалася позиційна. Армійці уже набирались сил і вправності, і добровольці поволі могли повертатись до свого життя поза війною. А навесні, в один з тепліших днів квітня, посеред будня опівдні ми влаштували вечірку в стилі післявоєнних 1940-х. Частину вбрання – шили, частину – нам подарували друзі з кіносфери, частину – купили на секонді. Макіяж і зачіски робила художник-гример Ліліана Хома, яка приїхала до нас додому зранку одразу зі знімального майданчика.
Вбрались, викликали таксі і поїхали розписатись без жодних урочистостей. Але фотограф, якого нам на весілля «подарувала» наша старша товаришка і який тепер став приятелем нашої сім’ї, прибув на місце розпису заздалегідь і влаштував нам камерну, але невимовно веселу і щемну урочисту церемонію. Друзі чекали на нас в одному затишному і старому київському кнайп-клубі з відповідною до події назвою «Купідон». Це і було наше маленьке весілля.
У 2015 році огульно радіти не випадало – забагато смутку і тривог було довкруж. Але в тих обставинах не радіти своєму щастю – це як Бога гнівити».
Подружжя повідало також, як змінилися під впливом своєї половинки, за що цінять одне одного, як розділяють обов’язки тощо.
В один голос вони обоє говорять таке: «Ми одні з багатьох, хто зустрілись на війні. І одні з небагатьох – кому війна подарувала щастя».
