censor.net.ua
Цій людині ДНРівці виписали сім смертних вироків відразу. Гвардієць, снайпер, зняв з міськради Слов’янська прапор ДНР і повісив український. Тільки за половину цих “звинувачень” МГБ ДНР підписує смертні вироки. Іван вижив.
З Іваном Журавльовим ми зустрілися у дворику Головного військового клінічного госпіталю. Він виявився добродушним, високим і повненьким чоловіком. Зовнішність, однак, була оманливою. Цей неповороткий на вигляд чоловік на війні був снайпером-розвідником. При цьому тоді, мабуть, він був ще більш значний: Іван каже, що під час полону втратив до 20 кг.
Народився я в селі Ротмистрівка Черкаської області. Закінчила Шевченківське (Корсунь-Шевченківське. – Ред.) педучилище. Після навчання пішов в армію, служив в ВДВ. Приїхав додому і працював за фахом -учитель трудового навчання і креслення. Пізніше став бригадиром будівельної бригади за колгоспі, працював водієм в Києві.
На другий день після того, як на Майдані побили дітей, зібрав речі і поїхав на Майдан. Записався у восьму сотню Самооборони. І був на Майдані майже до кінця. З Василем Ковальчуком (бойовий товариш Івана) познайомилися тільки в Нацгвардії. Хоча на Майдані були поруч один з одним – його автобус стояв поруч з нашими наметами, ми постійно ходили до нього харчуватися. У мене є два сини і дочка. Один син закінчує навчання на юридичному факультеті в Києві, другий ходить в школу, доньці ще п’ять років.
У Національну гвардію пішов через старшого сина. Крим на той момент у нас вже практично відібрали. І син мав іти в армію. Ось я і подумав: “Напевно, треба мені йти, щоб його не забрали”. Бо в такому випадку він залишався єдиним годувальником у нас в родині.
У Гвардії майже нічого нового не побачив у порівнянні зі строкової службою. Хіба що тактика трошки змінилася. А зброя і техніка – все залишилося те ж саме. Мене записали снайпером. Дали перший раз спробувати з СВД, результати були дуже хороші. Я мисливець, у себе на Черкащині полював на зайчиків, качечок всяких (посміхається). Разом з Василем потрапив у Другій резервний батальйон Нацгвардії.
Поїхали під Слов’янськ. Здивувало те, що коли ми заходили в місто, у місцевих жителів не було ніякої агресії. Навпаки, деякі з них навіть раділи. Мені запам’ятався людина, яка прийшла і став нам допомагатиме орієнтуватися по місту. Розповів, що ДНРівські війська обстрілювали з “Нон” наші позиції, а потім розгорнули їх і стали стріляти по житлових кварталах. Потрапили в будинок цьому чоловікові, який став нашим провідником, а також його сусідові. Сусід одразу зателефонував до міліції і запитав, чому по своїх стріляють. На нього накричали і кинули трубку. І от від такого горя, – будинок зруйнований, поскаржитися нікому, – взяв чоловік і повісився….Також і в Донецьку відбувалося, з його слів: ДНРівці стріляли по місту, а потім всі казали, що це наші.
… В армійській розвідці у мене було два найбільш пам’ятних завдання. І два різних відчуття від них. Горлівка і Саур-Могила. У Горлівці ми були кілька діб в тилу у ворога, без води. Але було відчуття, що хтось сподівався, що хтось нас чекає, що це просто було необхідно. І ми терпіли. Ми відчували, що за спиною у нас – вся країна. Повернулися з завдання без втрат, непоміченими – з честю. Ми розуміли, що робимо щось потрібне, що нас не забувають. А потім нас викинули на Саур-Могилі. Все те ж саме – важко, немає води, навколо ворог. Нас просили протриматися там максимум два-три дні. Але на цьому все й закінчилося. Ніхто нас міняти і не думав. Коли стало ясно, що все відступають, – уже всі частини відступили на велику відстань, – нам ніякої команди на відступ НЕ надійшло. Нам до цього говорили: “Тримайтеся, ви – герої!” І все. Через деякий час з’явилося розуміння, що нас просто забули, нас – кинули. Адже ми готові були тримати цю висоту, і ми її тримали. Ми виконували наказ, хоча розуміли, що повинна бути вже команда на відхід. Ми всі розуміли, що, напевно, нікому вже не потрібні.
Я був контужений, коли 24 серпня до нас прорвалася машина забрати поранених. Всі розуміли, що від Савур-Могили далеко не від’їдемо: ми були в дуже щільному кільці оточення. Поїхали тільки для того, щоб дати можливість не пораненим хлопцям відійти. З нами у них жодних шансів не було.
У полон взяли мене одного. Всіх інших поранених в машині добили. А у мене знайшли документи Нацгвардії. І один з ДНРівців вирішив прославитися тим, що взяв гвардійця, та ще й снайпера. Він і відвіз мене в будівлю донецького СБУ. Там я сидів до 21 вересня. З військовими зверталися більш-менш нормально. А до людей з донецькою пропискою і до гвардійцям … Викликали на допити щодня протягом двох тижнів і били. Потім, коли почалися розмови про обмін, перестали.
Найважче винести перші п’ять-шість ударів. Потім біль терпіти легше – поки не втратиш свідомість. Тебе відтягнуть назад, а на наступний день все спочатку. Задавали одні й ті ж питання: “Чого вас вчили в розвідці?”, “Мета вашого перебування на Саур-Могилі?”, “Які у вас є інформатори?” Наприкінці вже клали пальці на стіл і били по них палицею. Чекали поки пальці опухнуть і кажуть: “Розколовся б, і все закінчиться”. А я розумів, що мені немає сенсу взагалі що-небудь говорити – все одно розстріляють. Я навіть не сподівався вийти звідти живим. Мене викликали черговий раз до слідчого. А він затискає пальці: “Зняв прапор Донецької народної республіки – розстріл. Підняв прапор України – розстріл. Нацгвардія – розстріл. Снайпер – розстріл”. Я вже не пам’ятаю, але він так сім пальців затиснув і каже: “Тобі ще загинати”. Я йому у відповідь: “Так мені семи вистачить, не обтяжують себе”. А він: “У нас за половину цього вже розстрілюють”. Я навіть частину своєї пайки віддавав пацанам – думав, все одно живим не вийду.
Хороших моментів там не було, не пам’ятаю (пауза). Ні, був один. Була перша заміна. З нами сидів дідусь, шофер. З розповідей я зрозумів, що він їхав на швидкій допомозі, віз військових лікарів. Вони потрапили в засідку до чеченців. Двох лікарів і двох медсестер вбили, а одну сестру і шофера взяли в полон живими. Коли його поміняли, все зраділи, що його, старого і хворого, все-таки обміняли. Така от була у мене радість, єдина за весь цей час. А більше не пам’ятаю. Коли вирішили мене обмінювати – дали подзвонити. Я подзвонив додому, тільки цей телефон був в голові. А мене вже всі вважали загиблим – людина, якій вдалося врятуватися з-під Саур-Могили, розповідав, що всіх поранених добивали.
Того дня, коли мене поміняли, мені відразу сказали, що ведуть не на обмін, а на розстріл. Відвели і запитують: “Яке останнє бажання? Води хочеш попити?” “Звичайно”, – відповідаю. Дали напитися з крана. Виводять мене і ще інших хлопців у двір. Гаразд, думаю, я. Але пацани усі молоді – їх же за що. І тут до нас охоронець підійшов і каже: “Не бійтеся, вас на обмін везуть”. Ми йому не повірили. Розуміння того, що дійсно обмінюють, наступило тільки коли на дорозі між двома блокпостами побачили багато журналістів. Відчуття того, що мене звільнили, що я на волі, відчуття цієї свободи – найперше світле почуття, яке тоді запам’яталося. Найголовніше для тих, хто ще залишився в полоні – знати, що їх вдома чекають, скрізь чекають. Я сподіваюся, що всіх поміняють.
