Волонтер Станіслав Лукирич кілька місяців допомагає звільняти з полону черкащан. Улітку він узяв активну участь у поверненні додому черкаських резервістів Дмитра Половинки та Олександра Осейка, яких на Луганщині полонили сепаратисти. Зараз веде перемовини щодо звільнення черкаського волонтера Валерія Макеєва, який із середини серпня у полоні угруповання «ЛНР». В інтерв’ю Радіо Свобода Станіслав Лукирич розповів про особливості спілкування з бойовиками, які тримають полонених, та поділився порадами з рідними заручників.
– Як Ви допомагаєте людям звільняти з полону їхніх рідних?
– Перша така робота виникла спонтанно ще наприкінці липня. До мене звернулася мама одного з полонених – Дмитра Половинки. Показали інтерв’ю на телеканалах із нашими контактними телефонами. І нам почали дзвонити місцеві. Тоді це було місто Сніжне, біля Савур-Могили. Через тиждень перемовин знайшли консенсус: нам сказали, що впродовж доби ми маємо виїхати у Сніжне забрати обох хлопців. Але обов’язково мають їхати їхні мами.
Ми з мамами приїхали у Слов’янськ, а через добу виїхали у Сніжне. Не доїжджаючи трохи до їхнього блокпосту, вони (сепаратисти – ред.) повідомили, що змінюються умови договору. У нас уже все опустилося… Нові умови: вони не гарантують нашу безпеку. І їхати має лише місцева машина, бажано таксі, і лише мами. Ми повернулися у Слов’янськ, почали шукати місцеву машину. Після тривалих пошуків ледь зголосився добрий таксист, ми його назвали «дядя Саша». Мами з ним поїхали до Сніжного. Але хлопців їм передали лише наступного дня…
– Хто з черкащан нині перебуває в полоні?
– Іще брав участь та допомагав звільняти хлопців наш земляк Валерій Макеєв. Збіг обставин: він допомагав і він же потрапив у полон. На початку вересня ми дізналися, що його полонили в Ровеньках, на Луганщині, разом із журналістами «112-го каналу». Їх відпустили, а його залишили, тож донині він там. Вели перемовини і на рівні міністерства, але там нам нічим не допомогли. Тоді вже почали говорити з місцевими і, в принципі, домовилися, що його можна забрати. Але в якийсь певний момент переговори зайшли в глухий кут – через зміну тамтешнього керівництва.
Цього понеділка перемовини відновилися. Якийсь збіг обставин. І якщо знову вони не зайдуть у глухий кут, то швидше за все, ми поїдемо його забирати.
– За цей час, відколи допомагаєте полоненими, чи Ви напрацювали механізми спілкування з бойовиками?
– По кожному випадку – усе індивідуально. По хлопцях дзвонили чотири особи. Одні просили гроші, інші – ні. Урешті-решт, один із місцевих, командир, сказав: «Ми не на базарі, приїздіть – забирайте». Тобто, з кожним індивідуально. Тому що там багато формувань. Одні хочуть це, інші – те. Одні – адекватні, інші – ні.
– Наскільки я розумію, у них мінливі рішення. Спершу вони погоджуються віддати полонених, потім – відмовляють.
– В основному, змінюється їхнє керівництво. Начебто вже домовилися, але змінилося керівництво – наприклад, вони когось спіймали на мародерстві і змістили з посади. І доводиться говорити з іншими.
– Які поради для родичів полонених Ви вже випрацювали за цей час?
Можу дати одну пораду – використовуйте будь-яку можливість. Якщо до вас подзвонили місцеві – виходьте з ними на контакт. Говоріть, просіть. Тут така ситуація – хлопців треба звільняти і використовувати будь-які можливості. Під час переговорів я апелював до того, що ми православні, «будьте милосердні, у хлопців є матері, дружини, діти. Так сталося, що війна, але ж ми всі живемо в одній країні». Тобто, звертав до православ’я, до милосердя.
Перше питання: «Ми хочемо забрати, що ви хочете?». І вони вже висувають свої умови. Тому що ми, якщо чесно, не в тому становищі, щоб їм висувати свої умови. А ми вже якось намагаємося підлаштуватися, переконати – давайте зробимо так чи так. У жодному випадку не можна накаляти відносини, треба говорити. Розмовою намагатися вивести їх на те, щоб вони зробили цей нормальний вчинок.
