У козацькій столиці Трахтемирові живуть двоє людей

20 Листопада 2014 13:52
mandrivnic.livejournal.com

mandrivnic.livejournal.com

“Ого, та тут всі 130 кілометрів буде, – обурюється водій редакційної машини. – Треба додатково заправитися”.

У понеділок зранку їдемо до колишньої козацької столиці Трахтемирова, що в Канівському районі Черкаської області. У середні віки тут була гетьманська столиця та монастир для козаків, що дожили до старості. Ще раніше – у скіфські часи – неприступна фортеця із високими валами. Зараз тут – мисливське господарство “Трахтемирів” – угіддя українських високопосадовців. На папері село існує. Однак офіційно вся територія знаходиться у приватній власності мисливського господарства. У Трахтемирові прописано двоє осіб.

“Краще вам їхати з Київської області – радять у Каневі. – Там дорога нормальна. – Якщо поїдете черкаською стороною, то машину поб’єте. Дороги – просто жах!

Однак їдемо черкаською. Минаємо Канів і повертаємо на північ. За селом Грищинці звертаємо з асфальту. Тримаємо курс на Пшеничники. Це – на півдорозі до Трахтемирова. Дорога – ґрунтовка, посипана гравієм. Обабіч – ліс не ліс, а молодий чагарник. За розповідями в лісі повно диких кабанів. Хвилин за 10 їзди зустрічається перша машина – молоковоз. Про всяк випадок питаємо чи правильно їдемо. Все нормально, курс вірний. Дорогою маємо минути село Трощин. Однак замість Трощина бачимо автобусну зупинку з написом “Глинча”. Це убік від дороги. Виходить, що ми заблукали.

“Такі гарні хатки й така безнадійна назва”, – коментує водій. Повертаємося. Бачимо діда, що жене на пасовисько кіз. Не встигаємо розкрити рота, як дід до нас із запитанням:

“А ви від якої партії?” – Каже, що зараз ходять селами агітатори.

Виявляється, ми їхали правильно. Тільки карта трохи бреше. У Пшеничниках заходимо до хати Володимира та Світлани Цимбалів. Перше запитання традиційне: “А ви від якої партії?”

Цимбали – пенсіонери. Скаржаться на брак води.

“Набудували довкола різних птахофабрик і всю воду відкачали. Тепер у криниці пусто. Їздять депутати, обіцяють водогін. Та навряд чи ми до нього доживемо”.

Запитую, чи не набридають їм дикі кабани.

“Позавчора вигнав з городу трьох. Залізли в кукурудзу, столочили. Двоє старих і одне мале, – каже Володимир. – Був би молодший – догнав би і на вила підняв. А так що ж…”

Розповідає що в 5 навколишніх селах живуть 120 осіб. Хліб возять двічі на тиждень – у понеділок і п’ятницю. Шкіл давно нема, роботи – теж. Молодь, що залишилася, – спивається.

Останнє село перед Трахтемировим – Григорівка. Дорогою до неї просто серед лісу стоїть рекламний щит. Видно, що банер хтось зірвав. Що він рекламував цій сотні мешканців – невідомо. Жодний телефон не працює – нема покриття. За кілометр від Григорівки видно Дніпро. У дворі біля Дніпра порає жінка років 70. Представляється Марією Петрівною.

“Я киянка. А це – хата моїх батьків. Все літо я тут. У вересні повертаюся до Києва. Водогону мені не треба – криниця в дворі. Хату в селі купити важко – найдешевша $10-15тис. Є й по 30-40 тисяч. Тут же природа яка. Гори і Дніпро”.

Над сільрадою вітер гойдає порваний державний прапор. Секретар Галина Льон працює на посаді 32 роки.

“Деякі стільки не живуть, як я роблю. Пересиділа 5 голів сільських рад. Раніше тут цікаво було. А зараз залишилося 270 жителів. Школу минулого року закрили. Залишилося 8 учнів і 12 вчителів. Раніше паї утримував власник мисливського господарства Андрій Слоневський. Люди на нього ображалися, бо нічого не давав. Зараз інші взялися. Дають по 500 кілограмів пшениці й 200 кукурудзи. Добавляють півмішка цукру. У Трахтемирові офіційно числиться 2 господарства. Тобто двоє осіб приписані. Поки є люди – є поштовий індекс і є село”.

На виїзді з Григорівки – магазин. Продавчиня каже, що у вересні виторг падає.

“Всі дачники їдуть на Київ. Раніше село було Київської області. Всі комунікації нас пов’язують зі столицею. А з Черкасами – нічого. Навіть дороги людської нема”.

До Трахтемирова їдемо лісом. Замість дороги – дві колії в ґрунті. Раз-по-раз машина черкає землю “пузом”. Виїжджаємо з лісу й бачимо поле засіяне соєю. За ним – ще одне. За кілька кілометрів від Трахтемирова з’являється колючий дріт. Це територія мисливського господарства. Несподівано за поворотом починається асфальт. Дорога настільки вузька, що дві машини нізащо не розминуться. Здалеку на горі видно мисливський будинок. На початку 2000-их його збудував кучмівський голова ДУСі Ігор Бакай.

Сюди часто любив приїздити на полювання покійний посол Росії Віктор Черномирдін у супроводі українських олігархів. При в’їзді в село немає навіть таблички з назвою. Біля шлагбауму зупиняємося. Читаємо напис: “Проїзд і прохід заборонено”.

Ідемо до мисливського палацу. Зліва на плато – похилений хрест. За ним – ще один. Звертаємо. На хресті напис –”тої слави козацької повік не забудемо”. За плато – урвище і Дніпро. На великій площі ростуть двоє дерев. Туристи кажуть, що одне з них нагадує тризуб, але формою більше схоже на хрест. Інша – груша-дичка.

“Забирайтеся звідси”, – чуємо як від мисливського палацу кричить охоронець. Іде до нас. Згодом заспокоюється і показує дорогу на село.

Їдемо якимсь яром. Несподівано прямо з лісу виринає хатка і кілька літніх жінок біля неї.

“Це вам не село, а місто Трахтемирів. Ось моя сестра – мер міста”, – жартує молодша з жінок.

“Ми живемо тут із травня по жовтень. Взимку в Києві. Електрики нам не треба. Нашо вона? Тут наші батьківські хати. Ми тут у школу ходили. Тут могилки наших родичів. Нас сюди тягне. Інші приїздять і плачуть, бо їхні хати вже в Дніпрі. А наша ось, як лялечка. Село політики угробили. Визнали неперспективним”.

З місцевих жителів застаємо вдома лише 64-річного Олега Петрика. На його хаті прибиті бутафорські щит, сокира і меч.

“Я тут 24 года живу, – розповідає Олег Георгійович російською. Одягнений у білу туніку з коричневими вставками. На боці – кинджал. Бере в руки костур, схожий на змію. – Я – колишній київський артист. Покинув третю жінку з її київською квартирою і перебрався сюди. За цивілізацією не сумую. Тут сам собі належу. Якби не Бакаєві прихвостні, то і проблем не було. Якось приходили до мене, хотіли виселити. Мовляв, це приватна територія. Питаю, хто видав документ? Кажуть, обласна рада. Так у мене паспорт – державний документ. А там є прописка – село Трахтемирів”.

Пропонує подивитися на старовинне городище, обгороджене валами. Розповідає, що його кілька разів штурмували скіфи.

Деремося лісовими хащами.

“Тут узимку кабани ходять, а влітку я туристів вожу, – показує на стежку. – Єгері в Бакая ніякі. Кілька разів заблукали, то їх ледве знаходили. Я за 24 роки ще жодного живого дерева не зрізав, а вони по кілька гектарів знищили”.

З найвищої точки видно Дніпро і дорогу на Київ. Висота валів – 30-40 метрів. На вершині залишилися шанці.

“Це німці у війну захищалися, – каже Петрик. – Цього лісу не було, все було відкрито. Поруч у селі Букрин був знаменитий Букринський плацдарм, з якого штурмували Київ”.

Вертаємося назад. Олег Георгійович губить дорогу. За кілька хвилин знаходить.

Запрошує до своєї хати. Кімнати заставлені старовинною зброєю та книжками. У великій кімнаті – дві лави. Ліжко застелене козячою шкірою. У кухні на столі – головки часнику та одне яйце.

Питаємо, чим він харчується.

“Я в лісі не пропаду. А зазвичай до мене з пустими руками не їздять. Учора було шість екскурсій. Кожен щось привіз. Люди пам’ятають, що я тут один живу і магазини до мене не їздять”.

Виїжджаємо в обід. Водій дивиться на дорогу, якою ми приїхали.

“Боже, як це я наважився тут проїхати?” – дивується.

Джерело: Дзвін