Тарас Теліженко
Днями до Черкас із зони АТО прибули бійці 128-ої окремої гірничо-піхотної бригади Збройних Сил України.
Упродовж трьох місяців понад 20 черкащан відважно служили на передовій в зоні антитерористичної операції. А цього дня нарешті побачились із рідними, друзями та знайомими.
От що про це пише громадський діяч із Черкас Назар Обідзінський у своєму блозі:
“Серед прибулих – Тарас Теліженко, син моїх добрих знайомих – Теліженків: народної майстрині, заслуженої художниці України Олександри Василівни та Заслуженого художника України, скульптора, знаного в Україні майстра витинанки, Миколи Матвійовича.
Зупинюсь, бо хочу розповісти про цю справжню українську патріотичну родину.
У Миколи Матвійовича і Олександри Василівни двоє дітей: Тарас, якого щойно зустріли рідні та Леся – відома в Україні дизайнерка одягу, аксесуарів тощо. Леся – вдова одного з лідерів УНА-УНСО Руслана Зайченка. Нині Леся виховує малого Аскольда, який вже став школяриком.
Тарасова ж кохана й кохаюча дружина, Лариса, також митець. Вона мистецтвознавець, лялькарка. Учасник багатьох Всеукраїнських, регіональних та міжнародних виставок, фестивалей, благодійних аукціонів. Кращі її твори є в приватних колекціях України, Бельгії, Австрії, Італії, Словаччини, США, Канади.
Отже, така славна родина. І родина пишається рідним Тарасом, який не зважаючи ні на що, став на захист рідної землі. І ось приїхав на 10 діб. Так, усього на 10 діб. Але, теорія відносності й народна мудрість стверджує: для когось це усього 10 діб, а комусь і аж 10 діб.
І ще ось яка невезуха: батько не зміг зустріти сина. Микола Матвійович потрапив із захворюванням до відділення судинної хірургії Черкаської обласної лікарні. І тепер щоденно лежить під крапельницями та ще й з забороною переміщатися сходами, швидко ходити тощо. Але син-боєць, усе й усих кинувши, дізнавшись про таке, кинувся мерщій до лікарні й потрапив до батька. В палаті вони вже зутрілися. Уявіть лише, якою та зустріч була…
Ну й на завершення, уявімо, як щасливо пройдуть ці аж (чи лише?) 10 діб…
Знаєте, оце сидів, писав, а очі чомусь у самого на мокрому місці. І з чого це? Та не від горя! Від радості! За близьких мені людей”.
