Синьожупанники в Армії УНР були одними з найкращих воїнів
Піднявши шаблю проти Москви, полковник Зелінський продовжив справу своїх козацьких предків.
Віктору Зелінському не личила фраза: «у його жилах тече козацька кров предків» – козацька кров у жилах затятого воїна просто кипіла, змушуючи перетворювати життя на суцільний бій…
Разом з материнським молоком Віктор засвоював історію свого роду, чоловіки якого з діда-прадіда воювали за вільну козацьку Україну. Серед предків його були славетні полковники війська Богдана Хмельницького, брати Андрій та Михайло Зелінські. Ці затяті рубаки спочатку відзначилися у битвах проти польської шляхти, а пізніше підтримали наступника Хмельницького, гетьмана Івана Виговського у війні проти Московії, яка ганебно порушила свої зобов’язання і зазіхнула на суверенітет України.
Так само ще один його предок, полковник Лубенського полку Дмитро Зелінський, виступив разом зі своїми козаками на підтримку гетьмана Івана Мазепи, який шляхом збройної боротьби прагнув позбутися московської неволі…
Наш герой, Віктор Зелінський народився рівно 150 років тому, 13 грудня 1864 року в невеликому селі Петриківка сучасного Катеринопільського району Черкащини – у збіднілій родині підпоручика царської армії. Хлопець ріс з бажанням стати воїном, тож за першої змоги потрапив спочатку до кадетського корпусу, а потім до артилерійського училища. От тільки вільнолюбний козацький дух його противився ідейній муштрі за «царя і отєчєство», бо змалечку знав: його дім – козацький край, а не імперія. Та й воювати б добре під керівництвом добровільно і всенародно обраного гетьмана, а не московського царя, який збирався правити вічно…
Проте солдат не має вибору у час війни, а Росія, яка не особливо вміла робити щось інше, з міжнародних конфліктів не вилазила. Тож перше бойове хрещення офіцера прийшлося на час російсько-японської війни 1904-1905 р.р. Перекинута на фронт з Хабаровська, артилерійська батарея Зелінського взяла активну участь у боях програшної для Росії війни. Зокрема, й у найбільшій битві цієї війни – за місто Мукден, коли на полі бою з обох сторін загиблих, поранених і зниклих безвісти було понад 160 тисяч…
Ганебна поразка Росії була причиною бездарності вищого командування, натомість українець Віктор Зелінський був відзначений як талановитий офіцер, чиї гармати не раз рятували ситуацію в бою. Війну з японцями він починав у чині капітана, а закінчив полковником, командувачем гарматного дивізіону, кавалером офіцерського Георгіївського хреста та орденів Святого Володимира усіх ступенів.
Віктор Зелінський (на фото праворуч) на фронті
На Першу світову війну вирушав знову з Сибіру – очолювана Зелінським 6-а гарматна бригада 5-го Сибірського корпусу включилася в бої проти німців на території Польщі. Наприкінці листопада 1915 року в одному з тяжких боїв полковник був поранений і потрапив до полону. Проте як тільки почав одужувати, здійснив втечу з табору. Його піймали і з офіцерського табору Ганноверіш-Мюнден перевели до табору з суворим режимом Бішофсверд. У полоні зустрів звістку про революцію, яка змела царя з престолу. Сприйняв це двояко: з одного боку знав, що настають непевні часи, з іншого – сподівався, що нарешті здійсниться мрія його козацьких предків і Україна назавжди позбудеться московського ярма.
У таборі Зелінський познайомився з українським націоналістом Олександром Скоропис-Йолтуховським і розпочав з ним та іншими діячами Союзу Визволення України співпрацю щодо українізації військовополонених. А вийшовши з табору після підписання Берестейського мирного договору, полковник Зелінський приступає до створення на Волині Першої української козацької дивізії Синьожупанників.
Коли «Синя дивізія», названа так з-за кольору одностроїв підрозділу, увійшла до Києва, мешканці столиці радо вітали українське військо. Проте вже зовсім скоро, квітневої ночі 1918 року, казарми дивізії Зелінського оточили німці, які роззброїли «синьожупанників». Зроблено це було за згоди Української Центральної Ради, яка загравала з більшовицькою Москвою і побоювалася занадто патріотично налаштованих військових формувань – окрім Синьої дивізії, подібна доля спіткала «Вільне козацтво» та полк імені гетьмана Полуботка…
Після анти гетьманського повстання, спричиненого спробою уряду зблизитися з московськими більшовиками, Зелінський увійшов до вищого командного складу Дієвої Армії УНР і став одним із тих офіцерів, кому особливо довіряв очільник Директорії Симон Петлюра. У березні 1919 року Віктор Зелінський стає командувачем військ Київського фронту, проте вже в квітні перед лицем загрози оточення групи військ ворогом вимушений вести переговори з румунами про перетин армією кордону і відведення українських підрозділів на Волинь та Галичину.
Після цього, з лютого 1920 року генерал-поручник Зелінський керує військовою секцією дипломатичної місії УНР в Польщі та займається дипломатичними переговорами з урядом Італії та військовою місією Франції.
Наслідком успішних перемовин з італійцями стало те, що вони випустили з усіх таборів Піреннейського півострова військовополонених української національності.
Проте за успішною діяльністю військового дипломата пильно спостерігали не тільки друзі: у жовтні 1920 року внаслідок тиску Москви на польський уряд, Зелінський змушений покинути Варшаву.
Пізніше Віктор Зелінський друкує у Берліні книгу спогадів «Синьожупанники», а від уряду УНР в екзині отримує звання генерал-полковника. Останні дні свого життя він проводить у містечку Сопот під Гданьськом, відомому у сучасній Польщі як місце найпопулярніших пісенних фестивалів. Помер нащадок славного козацького роду 14 грудня 1940 року, не доживши всього один день до свого 76-річчя…
