Про кохання можна говорити безкінечно… Кожна історія любові вчить нас чомусь новому, дарує різнобарвні емоції й безцінний досвід. А чого навчило це почуття наших співрозмовників? Пропонуємо вам кілька історій з життя, які доводять, що кохання може бути різним, але завжди прекрасним.
“Нас познайомили картини…”
Анна Василенко, художниця
Зі своїм чоловіком познайомилася в інтернеті. Тоді я активно рекламувала групу «Авторські картини» в соціальних мережах. Сергій був одним із тих, кому я надіслала запрошення долучитися до спільноти. Він написав першим, запитав, де можна побачити мої роботи, я запросила його на відкриття виставки «Про хвости» в Художньому музеї. Вже тоді мені сподобалося, що людина цікавиться моєю творчістю. На відкриття він не прийшов через роботу. Потім я отримала від нього фото з виставки – він навмисно сфотографувався, щоб я повірила, що він був у музеї. Зараз ми кажемо всім, що нас познайомили картини. Це й справді так… На 8 березня у мене не було планів, вирішила написати Сергію першою. Він запропонував зустрітися.
Зараз інколи думаю, як склалася б доля, якби я не наважилася написати? Може, тоді нічого й не вийшло б… Ми бачилися, коли у нього була відпустка. Він писав теплі смс-повідомлення о 7 ранку, наприклад: «Вдягайся, бо холодно». Боже, та мені ніхто ніколи такого не писав!.. На той період і в нього, і в мене була проблема з житлом (я зі Сміли, він із Чигирина). Я шукала квартиру для себе і не могла нічого знайти. Коли він про це дізнався, запропонував жити разом. Це було, як сніг на голову…
Минулого року Сергій запропонував поїхати на відпочинок у Закарпаття. Був несезон, тому я довго не погоджувалася. Він переконав. Ми поїхали. Якраз на мій День народження Сергій наполіг на екскурсії в мукачівський палац Паланок. Сказав, щоб я гарно вбралася (бо у мене ж День народження), щоб обов’язково вдягла підбори. Ну хто, думаю, вдягає підбори, коли йде на екскурсію в замок? Виявилося, він все спланував і зробив мені там пропозицію. Це було дуже несподівано. Перше слово, яке я сказала, – «Дякую» (сміється). Одружилися ми тієї ж осені.
Після весілля у мене часто запитують, чи не змінилися наші стосунки. Та ні… Сергій просто став більш домашнім, турботливим, сімейним. Як завжди, часто дарує квіти, готує та прибирає, коли я хворію, і найголовніше, завжди підтримує та допомагає у творчості. У нас повна ідилія…
“У сімейному житті треба вміти пропускати деяку інформацію повз вуха, як фільтр”
Ми познайомилися 15 років тому. Ольга була журналісткою телеканалу «Ільдана», готувала фільм про Любов Зоріну, книгу якої я видавав. Можна сказати, що нас познайомила любов, а потім вже Зоріна. Тепер ми вважаємо її нашою хрещеною мамою. Мені, колишньому журналістові, було цікаво, як нині працюють мої колеги. Тому я щиро зацікавився тележурналістикою… точніше, журналісткою… Зайшов у редакцію, щоб віддати книгу, яку вони хотіли використати у фільмі. Довго не хотів йти, все розпитував у Ольги, де навчалася фаху, хто викладав в університеті, де працювала… Вона мені – «До побачення!», а я все стою і не йду. Ну що ви хочете: молода красива дівчина, член Спілки журналістів, як і я…
Гучного весілля у нас не було, ми взяли церковний шлюб, повінчав нас отець Валерій Копійка. Я сказав Ользі: «Якщо й вінчатися, то тільки у справжнього священика». До народження дітей ми багато подорожували Черкащиною: Корсунь, Стеблів, Лисянка, Легедзине, Канів. Кожного року їздили на 3-4 книжкові фестивалі у Львові, Полтаві, Запоріжжі, Києві. Найпамֹ’ятніша поїздка на фестиваль української культури до Кракова на запрошення Ягелонського університету. Там ми були єдиними видавцями з України.
Діти у нас з’явилися через сім років після знайомства. Знаєте, як кажуть – сім років мак не родив… Отак сталося і в нас. Зараз у нас первісток Любомир та донька Соломійка, молодша на 3 рочки. Другу дитину, до речі, народжували вдома самі. Мій друг лікар, коли дізнався про такі пологи, почав відверто мене матюкати. А потім сказав: «Все ж, ви молодці. Знаєш, що вам допомогло? Тільки віра один в одного».
У сімейному житті не можна мовчати, терпіти. Потрібно давати волю емоціям. Тому що це бомба уповільненої дії. А ще треба вміти пропускати деяку інформацію повз вуха, як фільтр. Визначальний фактор – діти, вони неабияк об’єднують. А порад, як зрозуміти, «твоя» це людина чи ні, не існує. Якщо хтось і наважиться їх давати, то вони все одно будуть засновані на власному досвіді.
“Коханій людині не потрібно присвячувати весь свій вільний час…”
Зі своєю дівчиною я познайомився на одній із вечірок. Я був ведучим, а вона однією з клієнток закладу, яка постійно замовляла у мене пісню Світлани Лободи «40 градусов». У неї така красива посмішка, що взяти гроші за замовлення пісні я просто не зміг. Потім ми почали спілкуватися, дружити, інколи бачились, але ніяких стосунків заводити не планували.
Цього літа у нас була зустріч, яка все змінила. Ми випадково побачилися в місті. Я катався на велосипеді, зробив зупинку, щоб поговорити по телефону. І тут я відчуваю, що до мене зі спини хтось підходить. То була вона. Коли я запитав, як вона мене впізнала, сказала: «По формах!» Ну так, я ж тоді був у велокостюмі, все облягало (сміється). Потім ми пішли пити каву. Довго говорили про життя, захоплення, стосунки. Після цього попрощались: вона тоді збиралася на відпочинок у Крим, а у мене було багато роботи. Одного вечора ми з друзями відзначали свято 37-го серпня (наша власна назва дня, коли ми збираємося разом, знаходимо вільний від роботи час). Саме у той день вона зателефонувала, я запросив до нас приєднатися. Тоді ми добре провели час: каталися на авто, гуляли біля Дніпра – було дуже весело. З того часу ми почали частіше бачитися, ходити в кінотеатр, спілкуватися, проводити час разом. І вже майже 5 місяців разом.
На зимові свята ми разом поїхали у Чернігів. Провели там цілий тиждень. Чудове місто: багато храмів, історичних культурних пам’яток. Ми блукали по соборах, печерах, ходили в кафе, гуляли по нічному місту. В планах поїхати кудись в теплі країни. Сподіваюся, все вийде… На мою думку, стосунки – це складна робота обох партнерів. Окрім другої половинки, у людини має бути власне життя для саморозвитку. Це запорука здорових та тривалих стосунків.
“За 28 років спільного життя він не сказав “Люблю”
З моїм чоловіком, Максимом Гладьком, ми навчалися у Пензенському художньому училищі, там і познайомилися. Він був на курс молодшим, а на цих хлопців я взагалі не звертала уваги. Крім того, він не відповідав моєму ідеалу чоловіка: мені подобалися високі, стрункі, русяві, з блакитними або сірими очима. Так трапилося, що він був єдиним хлопцем із кола моїх знайомих, наділених розумом, мудрістю. Цим він мене і підкорив. Як казала Лоліта Мілявська, однією з найбільш сексуальних частин тіла у чоловіка є розум. Це правда. Ми з Максимом часто бачилися в училищі, багато спілкувалися, ходили на дискусійні клуби, в кіно (але не вдвох, а великою компанією). Я навіть допомагала йому складати сесію. Тоді шанувальників у мене вистачало, дарували квіти, проявляли симпатію. Максим же навіть не насмілювався взяти мене за руку, сказати комплімент. Зараз він згадує: «Ти мені щось розказуєш… про політику, історію… А я все думаю: «Як я її можу поцілувати?»
Першого побачення у нас не було, я навіть не можу точно сказати, як ми розпочали зустрічатися. Здається, я його і поцілувала першою. Класичного весілля теж не було: мене виселяли з квартири, він запропонував своє житло. Коли батьки дізналися про це, сказали, що так не годиться, треба одружуватися. В день весілля на мені була гарна біла сукня, а зачіску я зробила у перукарні неподалік від дому. Весілля проходило без свідків, лише ми вдвох. Після церемонії, пам’ятаю, я його загубила, їздила на таксі, шукала. А він зустрів свого друга-фотографа і спілкувався з ним. Коли ми приїхали додому, батьки накрили стіл, мама «сльозу пустила». От і все.
«Канфєтно-букетного» періоду в нас не було. За 28 років спільного життя він навіть не сказав слова «Люблю». Я з впевненістю можу сказати, що зараз ми дві шестерні, які давно притерлись одна до одної. Не підвищуємо голос, не вживаємо ненормативну лексику. Так, у нас були кризові періоди. Але ми гідно це переживаємо: він знає, коли треба промовчати, зберегти спокій, та й мене, вибачте, складно витерпіти. Нам цікаво вдвох, адже ми постійно навчаємося чомусь новому. З кожним днем ми відкриваємо один одного для себе… Можливо, це і є щастя.
