У традиційному українському суспільстві найбільшим скарбом завжди були діти. На цих світлинах з Чигиринського району від початку ХХ століття – гордість, надія і сподівання батьків. Страшне століття з війнами і голодоморами, зруйнованими сім’ями, сирітством і злиднями…
Ось лише декілька листів до владних органів у повоєнні роки. 20 грудня 1944 р. жителька с. Топилівка, вдова червоноармійця Харитина Білецька скаржилася в листі на ім’я Микити Хрущова на дії місцевих керівників, які виселяли її разом з чотирма дітьми з колгоспної хати, куди поселилася в період окупації:
“І мене виганять з моєї рідної хати, не дивлячись на те, що зиму лютує злюча зима, а наші представники с/р нап’ються водки та воюють з нашими сиротами, та нами безталанними, замість того, щоб дати талон та навести порядок, то вони занімаються, чим не слід. І мені жаль – обідно, що мій муж поклав голову за Родіну, за Сталіна, а я з дітьми ціле літо косила, жала, орала і заробила сама 260 трудоднів, а разом з дітьми своїми 400 т. і тепер мене вигнать із хати. (…) Чи не потрібні вже Вам, то напишіть нам отвєт який-небудь, щоб ми знали, то може прийдеться те й зробить, що казав голова сільради (партієць): “Таким, як Ви, всім дорога одкрита прямо в Дніпро”. То, може, таке й зробить прийдеться, бо іншого виходу нема в житті. Нема життя. Нема… Н.С.Хрущов. Прошу іще раз: дайте нам скоріше толок, приведіть до порядку, а то буду далі десь шукати вихід. Бо це життя невозможне. Я і мої діти совєцькі всі жить хочемо” .
23 грудня 1944 р. племінники червоноармійця Івана Бадики із с. Трушівці Чигиринського району писали дядькові на фронт: “Дождав освобождения, батька нету, мать больная, а мы по наймах. Требуем от Вас, дяденька, помочи. В школу мы не ходим, бо нет кому работать”.
А все ж – скільки світла і віри в очах батьків!!! Ростіть, дітки, здоровими і щасливими!
Олександр Солодар
Усі фото – з приватного архіву автора