“Моя люба Тарасівка, куди переїхав мій батько влітку 1877 року, лежить у яру на дорозі від Звенигородки до Вільшани; її ниви межують з Кирилівськими, що їх колись міряв своїми босими ногами наш геній Т. Шевченко, коли “пас ягнята за селом”… Якщо стати обличчям на північ, то праворуч десь у полях заховалось Козацьке, ліворуч – Майданівка, а за нею – Лисянка, просто перед очима в яру – Тарасівка… Це та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно наймилозвучнішу мову, де сяє найясніше з-поміж усіх сонць сонце…”.
Так писав про рідний край у своїй книжці “Спогади” великий український хоровий диригент, композитор, етнограф, історик, просто вразлива й емоційна людина – Олександр Кошиць. Народився він у селі Ромашки Канівського повіту 1875 року в родині священика, нащадка древнього шляхетного року. А дитячі, шкільні та юнацькі роки провів у Тарасівці на Звенигородщині, де батько тримав приход.
Кошиць цікавився своїм родоводом, шукав давніх Кощичів і опис власного герба:
“На позолоченому щиті, у повнім розквіті – срібна троянда з п’ятьма листками; зверху на щиті – білий металевий шолом із решітковим золотим забралом…”. Показником знатності роду була кількість решіток: чим більше – тим краще.
Не знав обдарований диригент, що Радянській Україні аж ніяк не знадобляться ані срібна троянда, ані шолом із забралом, ані сам Кошиць, з його неперевершеним талантом…
У січні 1919 року Симон Петлюра задумав презентувати молоду українську державу в світі. Він запропонував на той час уже відомим музикантам Олександру Кошицю та Кирилу Стеценку створити республіканську хорову капелу (пізніше перейменовану в Український національний хор). Швидко розучити пісенний репертуар і негайно виїхати у світове гастрольне турне. “Не зробите – розстріляю!” – такі тоді були жарти… Фінансування цього проекту Петлюра взяв на себе.
На європейській сцені українських співаків очікував справжній тріумф. Концертні зали Чехії, Польщі, Швейцарії, Італії, Франції не могли вмістити всіх охочих послухати українську народну пісню, яка прорвала кордони.
“Нас називали першим концертом у світі, а мене – чарівником, – згадував Олександр Кошиць. – Добрий чарівник, коли за всю свою роботу від своїх людей не чув доброго слова! Хор кілька разів повертався до Франції і завжди мав успіх. У рецензіях нас називали “цвяхом” поточного паризького сезону та першим хором у світі…”
Згодом хор Кошиця мандрує по Південній і Північній Америці, отримуючи такі ж схвальні відгуки. Однак, віддалившись від батьківщини, пропагандисти українського культурного надбання втратили зв’язок з рідною землею. Закінчилися гроші, поступово виникла неймовірна заборгованість держави своїм музикантам. А потім і взагалі прийшла звістка про придушення молодої української держави. Олександр Кошиць за свої літературні виступи був звинувачений новою владою у націоналізмі. Разом зі своїми побратимами, мусив стати політичним емігрантом.
Група людей в 40–50 осіб, відірвана від батьківщини й рідних, фактично жила на самозабезпеченні. І не лише жила, а й продовжувала дивувати Америку своїм самобутнім мистецтвом.
“Голоси були такі, яких мені ще не доводилося мати”, – писав Кошиць. Особиста його гордість – октавісти (найглибші баси). Диригент згадує цікавих слухачів, які зазирали за лаштунки, – мовляв, що там за орган такий дублює басову партію?
Уразливий, щирий і добросердечний, Олександр Кошиць раз-по-раз отримував невигойні сердечні рани – зрада друзів, смерть близьких, душевні негаразди. І – розчарування…
“Хор – моє дійсне життя, усе решта – ілюзія”, – такого висновку дійшов митець на схилі віку.
Будучи вже зовсім слабим фізично, Кошиць продовжував навчати молодь на вищих освітніх курсах у Вінніпезі (Канада), де, завдяки емігранту Павлу Маценку, зупинився хор. 21 вересня 1944 року Олександр Кошиць помер. Пізніше хором керували Павло Маценко та дружина видатного диригента Тетяна.
Нині Кошиць до нас повертається. Започатковано всеукраїнський фестиваль хорових колективів імені Олександра Кошиця, Щороку восени в Тарасівці відбувається обласне свято вокально-хорового мистецтва на його честь. В місцевій школі відкрито кімнату-музей знаменитого музиканта.
