Василь Симоненко виглядав, як справжній хіпстер. Стиляга, денді, модник – можна по-різному називати молодого поета, особливо сьогодні, коли стиль та мода мають важливе значення для сприйняття людини. Зустрічають по одежці, та проводжають по розуму. Тож проведімо ці кілька хвилин тексту разом з Василем Симоненком – великим розумом української літератури та журналістики, у якого нам є чого повчитися.
Судний день
27 серпня 1962 року Симоненко посадив свого товариша на потяг і пішов купувати цигарки. Смалив поет, немов той чобіткар – по кілька пачок на день, тож відсутність папіроски у кишені одразу гнала молодого журналіста у кіоск. Продавчиня закрила лавочку трохи раніше, і Симоненко, не встигнувши купити курива, почав стукати до буфету з проханням відкрити і продати йому бажаний товар. Тут із-за рогу вигулькнули радянські копи. Відсканувавши своїми поліцейськими очима журналістське посвідчення поета, вони одразу зрозуміли з ким мають справу. Якби це був не Симоненко, то люди у погонах попросили би вибачення, цигаркою пригостили би, на буфетницю нагримали б. Але все пішло інакше. Поета забрали до відділку ‒ і там побили…
Симоненко отримав тяжкі травми. Його били так, щоби не залишалося слідів на тілі, а натомість завдавалися внутрішні ушкодження. Після того поет захворів та через деякий час помер. І це була спланована акція проти Василя Симоненка. Радянська влада вирішила його прибрати саме в такий спосіб: без концтаборів, розстрілу, розголошення. Сталіна то вже ж не було. Тривала відлига. Хрущов запроваджував свій кукурудзяний соціалізм, і каральна машина репресій зменшила гучність та оберти, проте не припинила працювати.
Страх і ненависть радянської журналістики
Василь Симоненко писав і своїм письмом заробляв на життя. Тільки от не поезія ставала джерелом доходу, а публіцистика. Працюючи в газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше – кореспондентом «Робітничої Газети».
Майже сім років Василь пропрацював журналістом, надрукувавши за цей час більше 500 публікацій. Писав, як фейлетони, так і репортажі. Особливо про життя села. Один з репортажів, що має назву «В гостях у Ониськи Сатанівської» Симоненко написав: у сім’ї доярки Онисі Сатанівської немає жодного мужчини. Але подивіться, яку хату побудували вони разом з матір’ю. Анатолій Ткаченко у статті на сайті «Української літературної газети» порівнює цей репортаж із саркастичними рядками твору «Думи про щастя»:
– Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Застрибають веселі цифри у ґрунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою. Постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої, руки й ноги вночі гудуть, – писав Симоненко.
Ось так іронічно Василь трансформував здобутий журналістський досвід у поетичну творчість. Радянській системі це не подобалося.
Але були у редакційній роботі й веселі моменти. Симоненко любив по-доброму жартувати над українськими літераторами, вигадавши для них кумедні прізвиська. Ось цей послужний список:
– Іван Дзюба – Естет-рецидивіст, Микола Вінграновський – Вінгран, Борис Олійник – Наш Ілліч, Віталій Коротич – КороТичина, Анатолій Перепадя – Лінгвіст месьє Анатоль, Іван Світличний – Вусатий естет, Іван Драч – Кострубатий Дон Іван Соняшник, Ліна Костенко – КостаЛіна, Євген Гуцало – ЄвГеній, Микола Сом – Найсоміший із Сомів, Сомоненко, Микола Негода – Миколатура, Василь Оглоблін – Русіш-культуріш.
Писати селянські репортажі та статті про те, як кожен новий літр молока наближає СРСР до світлого комунізму – основна справа радянської журналістики. Якщо Вам зненацька захочеться гострих сюжетів, журналістських розслідувань, то читати «совєтскую» пресу – зась. Справжня гострота і таємниці лишилися у чернетках шістдесятників. Так, пан Чорновіл видав своє «Лихо з розуму», а от гучному розслідуванню, за яке взявся Василь Симоненко, не судилося стати бестселером світової журналістики. Хоча ми й так знаємо в чому справа. Виявляється, що 1962 року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні. Про страшну знахідку у Биківні, журналіст-розслідувач останнє було зроблено заяву до міської ради Києва.
Саме за це викриття Симоненка й побили радянські копи. А його стукіт до буфету – був лишень приводом.
Хіпстер слова
Хто такий хіпстер? Що таке хіпстерство? Можна зараз читати вікіпедію, гортати словники, але по-суті ми розуміємо що хіпстер – це прогресивний, молодий чувак, який в темі, який знається на сучасних тенденціях інтелектуального руху, або ж вдає, що знається. Симоненко не вдавав, він сам тренди задавав. У поезії.
Дисиденти, або шістдесятники (одним із них був Симоненко) виступали проти радянського режиму, критикували його злочини. Симоненко ж був поетичним рупором шістдесятників.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
От саме оці слова «Хай мовчать Америки й Росії» були прогресивним трендом того часу, сміливим трендом. Затикати рота «братній» Росії. Одначе, відважно.
Загалом, шістдесяті роки ХХ століття – це славний час бунту поколінь усього світу. Цей період зародив рух хіпі у США, сексуальну революцію, рок-н-рольні традиції. І нога в ногу з цим протестом проти системи йшло українське шістдесятництво. Але воно вирізнялося: перш за все, це був інтелектуальний рух. Ніякого сексу, курні й алкоголю. Тільки література, тільки хардкор. У цьому сенсі Симоненко – справжній хіпстер. Інтелектуальний…
